style="font-size:15px;"> І тут з її вуст зірвався зойк, якого вона не встигла стримати.
– О Еммеліно!..
У багатьох культурах світу вважається, що ім’я містить усю містичну силу особи, якій воно належить, і що його повинен знати лише Господь, сам власник імені та дуже обмежене коло втаємничених. Промовити ім’я всує означає в таких культурах накликати біду. У мене тієї миті виникло схоже зловісне відчуття.
Міс Вінтер стиснула губи – але запізно. Я побачила, як під її шкірою затремтіли м’язи.
Ось тепер я переконалася, що не можу поїхати звідси просто так, не зазирнувши в самісіньке осердя історії. Без сумніву, це була історія про любов. І втрату. Бо чим іще пояснити отой розпачливий вигук, як не втратою близької людини?.. Мить – і я зазирнула за маску з білої пудри, за обладунки з вишуканого одягу… На кілька секунд мені здалося, що я зазирнула просто в серце міс Вінтер, у її думки.
Я пізнала саму її сутність; а як інакше, коли це була і моя сутність? Ми обидві були одинокими близнючками. Коли я це збагнула, уявний вузол, яким міс Вінтер прив’язала мене до своєї історії, затягнувся на моїх зап’ястках іще міцніше. Мою цікавість, мій захват умить пронизав страх.
– А де можна прочитати офіційний звіт про цю пожежу? – запитала я, намагаючись не видати голосом своїх розбурханих почуттів.
– У місцевій газеті. У «Бенбері Геральд».
Я кивнула, зробила помітку і швидко згорнула записник.
– Хоча, – додала письменниця, – існує ще одне свідчення. Свідчення дещо іншого характеру. Я можу пред’явити вам його просто зараз.
Я здивовано звела брови.
– Підійдіть сюди.
Уставши з крісла, я пройшла половину відстані, що нас розділяла.
Віда Вінтер повільно піднесла вгору праву руку і простягла в мій бік стиснутий кулачок, який, здавалося, на три чверті складався з коштовного каміння, за оправу якому служили зігнуті, наче кігті, пальці. Порухом, який коштував їй великого зусилля, вона вивернула руку й розтулила долоню, наче в ній був несподіваний подарунок, призначений для мене.
Але подарунку там не було. Несподіванкою виявилася сама рука. Знищена вогнем, плоть її долоні скидалася на місцевість, яку назавжди спотворив потік розжареної лави з жерла вулкана. Пальці повністю не розгиналися: їх стягувала в кулак зморщена й порубцьована шкіра. У центрі пошрамованої долоні виднівся якийсь химерний знак, настільки глибоко впечений у плоть, що я, переборюючи несподіваний напад нудоти, подумала: адже там має бути кістка?! Цей химерний знак нагадував коло, від якого у напрямку великого пальця відгалужувалася коротка лінія; він був схожий на літеру Q. Утім, я була настільки шокована, що до пуття й не розгляділа його; він справив на мене таке враження, яке могла б справити поява на англомовній сторінці якогось нерозбірливого напису незрозумілою чи давно забутою мовою.
Мені запаморочилося в голові, і я позадкувала до свого крісла.
– Вибачте, – почулося мені крізь пелену мороку. – Людина настільки призвичаюється до власних жахів,
