Обережно, але швидко забирайся з неї. Прохідне ж болото густо вкрите травою з осокою та мохом, має трохи сосон». Остап хвалив себе за те, що вмів слухати. Болото було прохідне.
Нарешті вибралися. Остап озирнувся на Дужа. Той важко дихав, але був живий, і переляк від п’явок майже минувся. Ледве не подякував йому за те, що не стогнав дорогою, не скиглив, дав можливість Остапу зосередитися та вивести їх з болота.
– Пити хочу, – сказав Дуж. Нахилився над болотом, зачерпнув в одному з мочарів води, обтер тіло, голову, намочив обличчя.
Остап мовчки спостерігав за діями товариша по нещастю, обдумуючи, як далі діяти. За болотом починався ліс. А в ньому легко загубитися, бо там напрямки й орієнтири у вигляді білої сорочки Мирослада будуть відсутні.
Дуж випростався і… На його сполотнілому обличчі нізвідки взялася печать жаху. Губи тремтіли, очі по вінця заполонив страх. Дуж дивився на когось чи на щось за спиною Остапа.
Остап обережно розвернувся. Неподалік, під кущем бузини, стояв великий сірий пес і незадоволено шкірив на них зуби. Остап уважно придивився до звіра. То була вовчиця. Він стільки разів ходив на полювання зі Стрибом, що вже добре вивчив усі звички звірів та легко розрізняв їхню манеру рухатися чи міг передбачувати їхні плани.
Згадав слова Стриба: «Вовк – ідеальний сім’янин: не влаштовує скандалів, не ходить наліво, не заводить собі молоденьку вовчицю, усю здобич приносить у сім’ю. Дуже любить своїх дітей. Про вовченят зазвичай піклуються не тільки батьки, а й уся зграя. Свої почуття передає за допомогою міміки і рухів тіла. Те, як вовк тримає хвоста, свідчить про його домінування в зграї. Ватажок має високо піднятий хвіст, його „піддані“ – опущений, а ті, хто стоїть на найнижчому щаблі у вовчій сім’ї, підбирають хвоста. Хвіст потрібен вовку і для того, щоб висловлювати свої почуття. Якщо хвіст задертий і його кінчик трохи зігнутий, це означає, що вовк цілком упевнений у собі. У дружньо налаштованого вовка хвіст опущений, але кінчик його дивиться вгору. Вовк з підібганим хвостом або чогось боїться, або так повідомляє про свою симпатію».
Вовчиця мала хвіст задертий догори, з трохи зігнутим кінчиком. Вона була впевнена в собі. Остап і сам не знає, що тоді з ним сталося. Діяв інстинктивно. Рішуче попрямував до вовчиці. Став перед нею навколішки, зазирнув в очі. Погляди схрестилися. Старався передати їй власні думки, сказати, що вони не вороги, просто заблукали, і просив допомоги, просив упустити до лісу, просив дати можливість вибратися живими і, якщо її ласка, не шкодити подорожнім, які глибоко шанують світ неврів.
І сталося диво. Вовчиця опустила хвоста. Замружилася. Остап обережно погладив її по голові. Вона поклала лапу йому на руку. Тицьнула носом.
Краєм ока побачив, як Дуж, блідий та переляканий, ледве не знепритомнів від побаченого.
Вовчиця розплющила очі, трохи спантеличено глипнула в бік Дужа, тоді розвернулася та рушила в глиб лісу. Остап махнув рукою до Дужа, кличучи того за собою.
Вовчиця
