скромно обставлені. Ну, ви ж це самі бачите. Більшість часу неври проводять на вулиці в трудах щоденних та праведних. Хата – то сховок для ночівлі, місце, де зберігається сякий-такий нехитрий харч, начиння, одяг. Звісно, найважливішою річчю в хаті є піч. Та ви то вже зрозуміли. Печі виліплюють з глини, димаря вони не мають, тому піч завжди знаходиться праворуч від вхідних дверей. Моя піч особлива. І тому вона не справа від вхідних дверей. А в чому особлива, ану відгадайте?
– Вона має комин, – вихопилося в Остапа.
Мирослад задоволено закивав:
– Таки-так, Остапку. Ну мусить старійшина мати хоч якісь привілеї. До речі, тим моя хата і виділяється з-поміж решти. Третину моєї кімнати займає лежанка для спання. Вона, звичайно, улаштована при тій стіні, де піч. І тепло, і затишно.
– Ми будемо жити з вами в цій хаті і спати на одному лежаку? – запитав стурбований Дуж.
Він уже оговтався від пригод на болоті та від того знання, яке відкрилося йому. І про походження Остапа, і про вміння того вільно ходити болотом, боротися з п’явками та розмовляти з вовками. І тепер дивився на Остапа насторожено.
– Хм, що означає – ми? Ти, Дуже, поки житимеш точно тут. Усе необхідне для життя віднайдеш, якщо захочеш. Розпорядок дня такий: уранці до сходу сонця встаєш, далі – умивання у Стоході. Не тільки писок та вуха мочиш у воді, а вмивання серйозне – усе тіло добряче миєш. Бо перед молитвою-подякою Творцеві чистими мають бути як помисли, так і тіло. Потім – щоденна ранкова молитва біля святилища Роду. Ми його минали, хлопаки, коли до мене йшли. Воно якраз у центрі Милограда. Тоді сніданок. А відтак… Заняття. Остап займатиметься в школі, разом з учнями-неврами. У тебе, Дуже, осібне навчання. Вчитиму тебе тільки я. Хоча… Ти будь-якої миті можеш передумати та стати одним з учнів школи переходу. Тебе ніхто поки не квапить. Думай.
– Е-е-е, той… Що означає – встаєш? А ви, Учителю, хіба тут не ночуватимете? – несміливо перепитав Дуж, правою рукою обережно мацаючи те, на чому сидів.
Дуж скривився ще більше. І подушка, і матрац, і, напевне, перина в господі Мирослада були із сіна. Схоже, доведеться спати, як худобині.
– Я? Ги! А що, маленький хлопчик Дужик боїться темряви? – зіронізував Мирослад, спостерігаючи за його реакцією.
– Ні, темряви я точно не боюся, – сердито бовкнув Дуж. – Уже спитати нічого не можна? От ви, Учителю, усе іронізуєте і не цікавитеся нашим здоров’ям. Хоча… Це дуже важливо. Хіба ні? От мені, наприклад, болять нестерпно ноги. Я так багато ніколи босяка не ходив.
І Дуж виставив перед собою напоказ розпухлі в подряпинах та синцях ноги.
– Та тю, які ми ніжні, – без співчуття кинув Мирослад. – Це я маю перейматися твоїми ногами? Болить, то скажи. Ачей, язика тобі п’явки не відкусили. Хоча, шкода, що твій язик-тіпаха при тобі. Менше б дурні молов, якби його позбувся. Онде, під тапчаном, на якому сидиш, стоїть глиняний горнець. У ньому зварена мазюка для таких потреб. Обмаж добре нею болючі місця, і за кілька годин усе загоїться.
Дуж
