ного долею дня минула вічність – цілий рік, два місяці і десять днів! Чи могло б усе відбутися інакше? Безперечно, ні. Саме так мало статися.
Нарешті він уже знає, що має робити: сів за стіл, поклав перед собою білий конверт, на якому великими літерами написав «Лист собі», спонтанно дістав із шухляди чистий аркуш паперу і замислився… Він не мав жодного уявлення, з чого почати, та згодом, трохи поміркувавши, написав нагорі: «Учора». Відклав ручку. Такий заголовок йому сподобався, адже вчорашній день змінив усе до невпізнання, а найбільше – людину, яку він називав «Я».
Важливо детально описати кожну дрібницю, бо тоді приховане стає видимим. Він знову взявся за ручку, та раптом якась сила зупинила руку. Не цілком правильно. Вчорашній день має свою передмову і є лише вершечком велетенського айсберга. Серце підказувало: емоції, що назбиралися за рік, два місяці і десять днів, нікуди не зникли, а лише принишкли в закутках душі, очікуючи слушного моменту нагадати про себе. Жити з ними далі не мав жодного бажання, треба негайно позбутися цього надокучливого тягаря. Він витягнув ще один аркуш і написав «Передучора».
Передучора
Я її ненавиджу. Від однієї згадки про неї всередині все перевертається, а серце так щемить, що страшно. Справжня кара Господня. Навіщо ця жінка трапилася на моєму шляху? Невже для того, щоб мучити до кінця днів? Чи настане колись благословенна година, коли нарешті позбудуся цього фантома? Він переслідує мене і вдень, і вночі. Найбільше боюся безсоння… У голову, попри мою волю, лізуть надокучливі спогади про наші зустрічі… Мучуся цілу ніч і лише над ранок поринаю у марево. Прокидаюся мов очманілий, а свідомість розпачливо шепоче, що ми ніколи не побачимося.
Яка радість забутися хоча б на кілька годин і не згадувати про неї. Треба ж душі інколи перепочити, не може вона безперервно боліти. Звичайно, найліпший лік – знову закохатися, але це неможливо. У кожній іншій жінці я шукаю її риси. Лише щоденна рутина допомагає тимчасово стерти з пам’яті її образ.
Через неї я став підневільним рабом минулого, що п’явкою присмокталося до душі. Чим далі час віддаляє нас одне від одного, мов промені одного кута, тим яскравіше спалахують у пам’яті спогади про наші побачення. Вогненними іскрами вони вириваються невідомо звідки, безжалісно обпікаючи нутро. Вже не залишилося і міліметра живого місця, серце моє вкрили жахливі струпи, що без перерви кровоточать. Найменша дрібниця, пов’язана з тими часами, завдає нестерпних мук. Я намагаюся викреслити цю жінку назавжди зі свого життя, позбутися всього, що бодай трохи нагадує про неї. Це неможливо, бо тоді треба викинути майже все, і передусім себе.
Я ненавиджу Паганіні та його музику. Вона ріже мене ножем, мов по живому. Слухати її – пекельна мука. І все через ту фурію, яка увірвалася в мою свідомість і збаламутила її. Від того часу моє життя розділилося на три частини. Перша – до неї, друга – рік, сім місяців і двадцять один день – з нею, і третя – уже рік, два місяці і десять днів – без неї. У тій, першій, я не переймався Паганіні, не здогадувався про існування його дуетів для скрипки з гітарою, а головне, – був певний, що знаю все.
Вони й справді схожі: вона і Паганіні. Тільки не подумайте, що в неї така ж незугарна асиметрична статура чи вирячені очі на довгому восковому обличчі. Зовнішність тут ні до чого. Вони обидва з одного тіста, дуже непередбачувані натури, люблять приголомшувати вигадками й ефектними феєрверками. Ніколи не відомо, що їм спаде на думку.
Я прожив немало і добре знаю, як здобувати місце під сонцем. Для мене життя – постійна боротьба, з якої частенько виходжу переможцем, маю давно вибудувану власну систему цінностей, від якої не збирався відступати. Вона ж цілком не зважала на моє світобачення, безцеремонно закреслювала відомі перевірені правила і запроваджувала свої вигадані закони.
Ми познайомилися незвично. Як нині пригадую, того року п’ятнадцяте травня видалося чудовим сонячним днем. Мушу визнати: я дуже люблю сонце, у такі дні справи мені вдаються легко і швидко. Від ранку таланило: за короткий час устиг поладнати таке, на що не раз витрачав декілька тижнів. Залишилося лише зайти на пошту й відіслати деякі документи. Там я купив великий конверт і сів за стіл написати адресу, не зауваживши спершу поруч молодої жінки. Вона попросила мене позичити ручку, бо її перестала писати. Я дістав із портфеля ще одну.
– Залишіть собі, – подав, не відводячи погляду від конверта.
– Дуже вдячна, ви добрий, – почув приємний голос, який видався знайомим.
Я здивовано подивився на неї:
– Звідки ви знаєте, який я? Може, я дуже злий?
– У вас добрі й сумні очі.
– Які? – перепитав.
– Сумні, бо не вірять у диво, а добрі, бо про нього таємно мріють, – лагідно промовила незнайомка.
– Що ви! Довкола вистачає див, маю їх аж по саму зав’язку, – скептично підсміхнувся я.
– Абсолютна
