просив номер телефону, трошки загикувався, довелося сказати: «Не варто». Він похитав головою, погоджуючися, сказав: «Шкода». І ще раз повторив: «Шкода».
І настрій у мене, відверто кажучи, помітно покращився. Ішла, пританцьовуючи, у повітрі пахло осіннім листям і хризантемами, я це добре запам’ятала. Тітці для звіту.
Увечері, дорогою додому, знову грала в «спостереження». На зупинці сімейна пара, обидва грубасики, з пакетами їжі в кожній руці, весело перемовлялися, – мабуть, планували, що варитимуть на вечерю. А може, готувалися до якогось родинного свята. Повна гармонія між ними, цілковитий збіг інтересів.
Біля газетного кіоску, не зважаючи на людей, цілувалися хлопець і дівчина. Отакої! Ранковий знайомий. Білі шкарпетки до чорних мештів. «Хіба в такого можна закохатися?» Ось тобі й маєш. Дівчина домінувала, хлопець слухняно відповідав їй тим, чого вона від нього чекала. Не такий він недоладний, якщо придивитися… Не такий вже й тюхтій.
Водій у маршрутці трапився з гарними руками музиканта, зовсім не шоферські у водія руки, білі, пещені, з тонкими пальцями… Він мав нещодавно якусь іншу роботу.
– Завдання виконано, – сказала я тітці. – Можу описати багатьох, кого зустріла на своєму шляху. Нічого особливого, відверто кажучи. Для чого це все?
– Ти мала відчути втіху від спостереження за людьми. Тільки й усього. Відволіктися від себе та своїх думок. Просто зауважити, як багато людей навколо. Які вони цікаві. Я теж на знак солідарності сьогодні грала в спостережливість…
– І що?
– Та нічого, – смикнула вона плечем.
Вона чогось недоговорювала.
Через місяць ми нарешті побачили бойфренда тітки Люби. Вона з ним у трамваї познайомилася, каже, видався їй кумедним. Симпатичний такий дядько, удівець, на шарпея схожий, обличчя в глибоких зморшках. Із почуттям гумору все гаразд. Вони, коли разом, поводяться наче підлітки, шаріються одне перед одним. У їхньому-то віці. Аж смішно дивитися.
А мені так і не вдалося видерти Максима з серця. Наразі не вдалося. Так, щоб із корінням, назавжди. Та я вже не роблю спроб йому зателефонувати, а це вже неабияке досягнення. Хоча десь у глибині душі ще чекаю від нього дзвінка. Второпала нарешті: якщо чоловік захоче – він зателефонує хоч із Місяця, а як не захоче, знайде відмовку.
– Слушна була порада – помічати людей навколо, – підколола я тітку Любу.
Вона іронії не помітила.
– Це була швидше пропозиція. Ти ж знаєш, я порад не даю.
– А хто мені колись сказав: не бігай за білками, – нагадала я тітці.
– Коли я таке казала?
– Давно. У парку.
– Не пам’ятаю, – відказала вона.
Не пам’ятає вона! А я завдяки їй майже навчилася не метушитися даремно, уже майже не беруся розв’язувати ребуси, що не надаються до розв’язання, – розкриваю долоню до світу: ось вона я. Із довірою й добром. Уже майже погодилася, що беручка заповзятість у багатьох випадках лише шкодить і не варто
