перехожого. Кілька днів тому ця цифра видалася Вірі безглуздою, а сьогодні вона розуміла, що справжня мрія завжди безцінна. Вона може нічого не коштувати, а може мати захмарну ціну. До певної суми грошей вона нерідко не має жодного стосунку. Однак у цьому конкретному випадку проблема полягала саме в грошах, яких у Віри наразі не було. Але будуть. Тому сукня подобалася їй щодалі більше. Вона була досконалою – і колір (ніжний колір прозорої морської води), і довжина, фасон, фактура. Усе!
Віра затрималася, роздивляючись її через скло, а тоді зайшла до крамнички й торкнулася етикетки, шукаючи розмір. Їй раптом спало на думку, що потрібного розміру може й не бути. Ні, усе гаразд, тридцять восьмий на етикетці, нема чого хвилюватися. Віктор не встоїть.
– Доброго дня, вам допомогти? – голос продавчині за спиною.
Віра знітилася.
– Дякую, я тільки дивлюся.
Вона прийде сюди післязавтра з грошима й купить її без примірки. Бо ж і так зрозуміло, на кого та сукня чекає. Манікюр перед корпоративом зробить сама, і волосся вкладатиме власноруч, вона вміє. Стрижка має бути ледь-ледь недбалою, волосся трошки неслухняним, у жодному разі – без ефекту «щойно з перукарні». На перукарні можна заощадити.
Від цього святкування в новому колективі Віра так багато чекала, бо знала, була впевнена на всі сто: це доленосний вечір в її житті. Віктор не перший день виявляв знаки уваги, допомагав зі звітами, нахвалював її канапки, а часом вона ловила на собі його теплий задумливий погляд. На корпоративі він побачить її в новому світлі. Ніжний колір морської води їй допоможе. Така сукня – для особливого випадку, у ній хоч на корпоратив, хоч у театр, хоч до бабусі на ювілей, рідні вже домовилися, що святкуватимуть його в ресторані. Мрії завели Віру далеченько, вона вже бачила, як йде на майбутнє сімейне свято не сама.
У переддень авансу не втрималася від спокуси перевірити, як там її сукня. Усе гаразд, чекає.
«Завтра», – подумки сказала їй Віра в крамничці, почекай до завтра…
– Чим я можу допомогти? – пролунало поруч.
Інша дівчина, не та, що минулого разу, завчено усміхалася до неї.
– Дякую, я тільки дивлюся, – сказала Віра й пішла до виходу. Нічого більше в цій крамничці її не цікавило.
У яскраво освітленому еркері супермаркету, за одним із столиків кав’ярні, сиділи двоє. Віра зупинилася, побачивши Віктора – він тримав за руку Ольгу з бухгалтерії. Попри них йшли люди, поспішали з пакетами до виходу, але ці двоє не помічали нікого.
Серце Віри впало, забилося пташкою. Цього не могло бути. Вона не повірила б, якби хтось розповів. Віктор з Ольгою не спілкувалися на роботі, не помічали одне одного. Вони не пили разом кави, не обмінювалися жартами. Віра ніколи не бачила, щоб вони розмовляли, а тепер, зупинившись біля стенду з недоречними сонцезахисними окулярами, боковим зором вона спостерігала за тим, як він, нахилившися, зазирає дівчині
