загальний гастрономічний ентузіазм, що захопив увесь ресторан з усіма відвідувачами, але дрібні шматочки яловичини під солодким соусом, які мені завбачливо приносить Мадонна, залишаються практично неторканими, лише змінюють свою конфігурацію на тарілці. Цей атракціон із заміною брудних тарілок на чисті й наповнення їх новими стравами не кожному до снаги. Я хочу на свіже повітря, але мушу чекати, поки Мадонна скуштує епл-пай. Яблучний пляцок – її палке уподобання, надто якщо пляцок гарячий, а грудка морозива зверху крижана й підтікає молочними струмочками. Філ сидить поруч, розслаблено длубається зубочисткою в зубах. Він вже не в стані оцінити десерту, він змушений повірити дружині на слово: пляцок фан-тас-тич-ний!
Розплачуючись на касі, Мадонна запускає пальці у вазочку з прозорими льодяниками та видає нам по цукерці – за хорошу поведінку за столом. Ми й справді почуваємося поруч із нею слухняними дітьми. Цікаво, що відчуває вона в ліжку зі своїм Філом…
Критий міст Роузмен. Той самий, із роману. До нього, виявляється, не так вже й близько.
«The Bridges of Madison County!» – усміхається Мадонна, указуючи розкритою долонею на дерев’яну будівлю над річкою.
Вона ніби знайомить нас. Їй щиро хочеться догодити мені, влаштувати такий особливий десерт до попереднього задоволення, який би я належно оцінила.
– Це той міст, яким Франческа прогулювалася, а Роберт її фотографував? – запитую, виходячи з машини.
– Так, це він, – ствердно хитає головою Мадонна, озираючися натомість за підтримкою до чоловіка, і додає: – Тут вона залишила йому записку з запрошенням на вечерю.
Старі грубі балки під ногами сухо озиваються на кожен крок. Криті дерев’яні мости – де їх ще можна зустріти? Практично ніде, вони давно стали раритетом. Філ охоче пояснює, що колись основу мостів, викладену дорогими балками, затуляли дощатими стінами й дахом від вітру, дощів та снігу. Завдяки цій запопадливості деревину підлоги доводилося міняти не так часто, тому особлива краса мостів округу Медісон має приземлене й практичне підгрунтя. Однак час дерев’яних критих мостів давно минув, залишивши по собі ностальгію. Невідомо за чим.
Роман Воллера я читала давно, саме в той період, коли залишалося ступити крок, останній крок – і все в моєму житті докорінно змінилося б. Під вікном у вечірніх сутінках чекала автівка з чоловіком за кермом. Інший чоловік сказав мені: «А куди це ти зібралася?» Хоча я була в домашній футболці та ношених джинсах. Мені залишалося переодягнутись і перейти уявною кладкою на другий бік – від берега до берега, аби відчути буквальність виразу «спалити за собою міст».
Цей міст, теплих боків якого я нині торкалася долонями, насправді був дивним видовженим будинком, обабіч якого тягнувся битий шлях. Гігантською намистиною на сірій шворці дороги він тримав на собі весь простір довкола. Дорога пірнала під покриття мосту – виринала на іншому боці. Я пройшла його наскрізь під дощатою стелею, прислухаючися до своїх кроків. На другому березі колись повноводної річки
