Джорджтауну у Вашинґтоні, округ Колумбія. Куди б ви хотіли щоб вона пішла? Припускаю, що саме до Гарварду, оскільки Гарвард – «найкращий» університет. Студенти Гарварду набирають на 10–15 % більше балів на вступних іспитах.
Та, зважаючи на наші знання про інтелект, ідея, що університети можна ранжувати, не має сенсу. Студенти Університету Джорджтауну не можуть бути такими самими розумними на абсолютній шкалі, як студенти Гарварду. Проте всі вони, звичайно, достатньою мірою розумні, тож лауреати Нобелівської премії можуть бути випускниками як Університету Джорджтауну, так і Гарварду.
Психолог Баррі Шварц нещодавно запропонував елітним університетам облишити складний процес вступу, натомість розіграти лотерею для всіх, чий рівень вищий від порогової величини. «Розділіть людей на дві категорії, – каже Шварц, – на достатньо розумних і недостатньо розумних. Досить розумні потрапляють на борт, недосить розумним відмовлять». Баррі Шварц визнає, що його ідея не має жодного шансу бути прийнятою. Однак він, звичайно, має рацію. Як пише Гадсон (зауважте, він проводив своє дослідження серед елітних закритих англійських шкіл для хлопчиків у 1950—1960-х роках): «Знання рівня IQ одного хлопця не варте нічого, якщо перед вами багато розумних хлопців»[10].
Дозвольте показати вам іще один приклад граничної величини в дії. Юридична школа Мічиґанського університету, як багато елітних навчальних закладів США, застосовує політику позитивної дискримінації стосовно вступників з незабезпечених сімей. Близько 10 % студентів, яких приймає Мічиґанський університет, є представниками расових меншин, і, якби заклад не послабляв значно вимоги до вступників, приймаючи їх з нижчими оцінками та нижчими балами на стандартизованих тестах, аніж інші, припускаю, що відсоток був би меншим від трьох. До того ж, якщо порівняємо оцінки, які отримують в юридичній школі студенти меншин, і студенти, котрі не входять до цього переліку, то помітимо, що білі студенти навчаються краще. Це не дивно: якщо одна група набирає вищі бали після випуску зі школи, то вона майже точно матиме вищі оцінки, навчаючись у юридичному виші. Це одна з причин, чому політика позитивної дискримінації є настільки суперечливою. Загалом, скарга на програму позитивної дискримінації в Мічиґанському університеті нещодавно дійшла до Верховного суду США. Багатьох людей непокоїть той факт, що до елітного навчального закладу приймають менш придатних студентів, аніж їхні однолітки.
Кілька років тому Мічиґанський університет вирішив дізнатися більше про те, чого досягли колишні студенти – представники расових меншин. Скільки грошей вони заробили? Як високо піднялися професійно? Наскільки задоволені своєю кар’єрою? Чи зробили вони внесок у суспільне та громадське життя? Які нагороди здобули? Словом, представники університету дивилися на все, що могло бути переконливим доказом досягнення успіху в реальному світі. Те, що вони знайшли, їх здивувало.
«Ми знали, що наші студенти з незабезпечених родин, принаймні більшість із них, добре влаштувалися, – каже Ричард Лемперт, один з авторів цього дослідження. – Гадаю, ми сподівалися знайти склянку повну наполовину чи бодай повну на три чверті, тобто ми очікували, що не всім ведеться так добре, як білим студентам, але багато хто досяг успіху. Та ми були абсолютно подивовані. Ми побачили, що їм велося
Щоб ліпше зрозуміти, якою безглуздою є політика відбору до елітних університетів Ліги плюща, поміркуйте над цією статистикою. 2008 року 27 462 найкращих випускників шкіл з усього світу подавали документи на вступ до Гарварду. З усіх цих студентів 2500 отримали найвищі 800 балів на Оцінювальному тесті із читання, 3300 дістали найвищі бали на іспиті з математики. Більше як 3300 ранжувалися першими в своїх класах. Скількох прийняв Гарвард? Близько 1600, що означає, що відмовляли 93 студентам з кожних 100. То чи можна сказати, що один студент підходить для Гарварду, а інший – ні, коли вони обоє мають ідентичні – і дуже високі – оцінки у заліковій відомості? Звичайно, ні. Гарвард не чесний. А Шварц має рацію. Їм слід запровадити лотерею.
