й дихання. У надії, що не натрапила на занадто швидких на рішення.
Над перевішеним через круп коня козликом дзижчали мухи.
Шелест. Тихий свист. Вона свиснула у відповідь. Скойа’таелі, наче духи, випірнули із заростей, а Мільва тільки тепер зітхнула вільніше. Знала їх. Належали вони до командо Койннеаха Де Рео.
– Hael, – сказала вона, сходячі з сідла. – Que’ss va?
– Ne’ss, – сухо відгукнувся ельф, імені якого вона не пам’ятала. – Caemm.
Трохи далі, на галявинці, стояли табором інші. Було їх щонайменше тридцятеро, більше, ніж нараховувало командо Койннеаха. Мільва здивувалася. Останнім часом загони білок скоріше танули, ніж зростали. Останнім часом зустрінуті командо були групками скривавлених обідранців, які втратили надію і ледь трималися у сідлах і на ногах. Ця командо була іншою.
– Cead, Койннеахе, – привіталася вона із командиром, який саме наближався.
– Ceadmil, sor’ca.
Sor’ca. Сестричка. Так її звали ті, із ким вона була у дружбі, коли хотіли висловити повагу й симпатію. І те, що були вони не набагато зим старші за неї. Спочатку вона була для ельфів лише Dh’oine, людиною. Пізніше, коли вона вже регулярно їм допомогала, казали на неї Aen Woedbeanna, «дівчина з лісу». Ще пізніше, пізнавши її краще, за прикладом дріад звали її Мільвою, Шулікою. Правдиве її ім’я, яке вона відкрила тим, з ким приятелювала найбільше, відвзаємнюючи такі само жести з їхнього боку, їм не подобалося – вимовляли його «Mear’ya», із тінню гримаси, наче на їхній мові вважалося воно за щось недобре. І відразу переходили на sor’ca.
– Куди ви? – Мільва уважно роззирнулася, але й тепер не помітила ані поранених, ані хворих. – На Восьму Милю? До Брокілону?
– Ні.
Вона утрималася від подальших запитань, знала їх занадто добре. Їй вистачило кількох поглядів на їхні нерухомі, завмерлі обличчя, на перебільшений, демонстраційний спокій, із яким вони впорядковували амуніцію і зброю. Досить було одного уважного погляду у глибокі, бездонні очі. Знала, що йшли у битву.
З півдня небо темнішало, хмарилося.
– А куди йдеш ти, sor’ca? – запитав Койннеах, а потім кинув швидкий погляд на перевішеного через коня козла, посміхнувся легенько.
– На південь, – із прохолодою в голосі дала зрозуміти, що він помиляється. – До Дресхоту.
Ельф перестав сміятися.
– Людським берегом?
– Принаймні до Кенн Трейсе. – Вона знизала плечима. – Біля каскадів я напевне повернуся на брокілонський бік, бо…
Повернулася, почувши хропіння коней. Нові скойа’таелі долучалися до й так вже чималої командо. Тих нових Мільва знала ще краще.
– Кіаране! – крикнула вона стиха, не приховуючи подиву. – Торувіель! Шо ви тут робите? Я ж тільки перевела вас до Брокілону, а ви знову…
– Ess’creasa, sor’ca, – сказав серйозно Кіаран еп Дерб. Пов’язка на голові ельфа була поплямована кров’ю.
– Так
