style="font-size:15px;"> – Не їдь, sor’ca.
– Дай мені спокій, Койннеахе.
– Іде з півдня гроза, – повторив ельф. – Іде велика буря. І великий вогонь. Схоронися у Брокілоні, сестричко, не їдь на південь. Зробила ти для нас досить, більше вже – не можеш. І не мусиш. Ми мусимо. Ess’tedd, esse creasa! Наш час. Прощавай.
Повітря було важке й густе.
Телепроекційне закляття було складним, треба було його накладати спільно, з’єднавши долоні й думки. Навіть тоді виявлялося, що це диявольськи велике зусилля. Бо й відстань була чималою. Прикриті повіки Філіппи Ейльгарт затремтіли, Трісс Мерігольд важко дихала, на високому чолі Кейри Мец виступили краплі поту. Тільки на обличчі Маргарити Ло-Антіль не видно було втоми.
У скупо освітленій кімнаті раптом стало світло, на темних панелях стін затанцювала мозаїка відблисків. Над круглим столом повисла куля, що ярилася молочним світлом. Філіппа Ейльгарт проскандувала кінцівку закляття, а куля опустилася навпроти, на один із дванадцяти приставлених до столу стільців. Усередині кулі з’явилася невиразна постать. Картинка здригнулася, проекція була не дуже стабільною. Але швидко ставала виразнішою.
– Ясна холера, – пробурмотіла Кейра, витираючи чоло. – Чи вони там, у Нільфгарді, не знають гламуру чи покращувальних чар?
– Схоже, ні, – ствердила Трісс кутиком губ. – Про моду, видно, вони також не чули.
– Ані про що таке, як макіяж, – тихо сказала Філіппа. – Але зараз – ша, дівчата. І не витріщатися на неї. Треба стабілізувати проекцію і привітати нашу гостю. Підсиль мене, Рито.
Маргарита Ло-Антіль повторила формулу закляття і жест Філіппи. Образ кілька разів здригнувся, втратив імлисту непевність і неприродне світіння, контури й барви зробилися чіткими. Чародійки тепер могли ще уважніше придивитися до постаті на протилежному боці столу. Трісс закусила губу і зі значенням підморгнула Кейрі.
Жінка з проекції мала бліде обличчя із негарною шкірою, ніякі, позбавлені виразу очі, вузькі синюшні губи й трохи гачкуватого носа. Вона носила дивакуватого, гостроверхого, трохи м’ятого капелюха. З-під м’якого краю спадало темне недоглянуте волосся. Враження непривабливості й занедбаності посилювали чорні, безформні й вільного крою шати, обшиті по руках кошлатою срібною ниткою. Вишивка являла собою півмісяць на тлі зірок. Була то єдина прикраса, яку носили нільфгардські чародійки.
Філіппа Ейльгарт устала, намагаючись не демонструвати надмірно біжутерію, мережива та декольте.
– Шановна пані Ассіре, – сказала. – Вітаємо у Монтекальво. Ми дуже раді, що ти погодилася прийняти наше запрошення.
– Я зробила те із цікавості, – сказала неочікувано милим і мелодійним голосом чародійка з Нільфгарду, машинально поправляючи капелюха. Долоню вона мала худорляву, позначену жовтими плямами, нігті поламані й нерівні, схоже – обгризені. – Виключно з цікавості, – повторила, – і наслідки можуть виявитися для мене фатальними. Я просила б про пояснення.
– І я відразу ж до них приступлю, –
