ви взавтра по луках вже не бігайте, а по лісах густих розпорошіться.
Переспав ніч Іван-царенко; вранці Баба-яга йому каже:
– Гляди, царенку, як не впасеш кобилиць, хоч одну загубиш – бути твоїй голівоньці буйній на палі!
Погнав він кобилиць у поле, вони вмить позадирали хвости й розбіглися по густих лісах.
Знову сів царенко на камінь, плакав-плакав та й заснув. Сонечко вже за лісом сховалося, коли прибігає левиця:
– Прокидайсь, Іване-царенку! Кобилиць усіх зібрано.
Іван-царенко звівсь і пішов додому. Баба-яга ще дужче кричить на своїх кобилиць:
– Чого додому повертались?!
– Як же нам було не вертатись? Набігли люті звірі з усього світу, трохи нас не порозривали.
– То ви взавтра забіжіть у синєє море.
Знову переспав ніч Іван-царенко, а вранці посилає його Баба-яга кобилиці пасти.
– Як не впасеш, – каже, – бути твоїй голівонці буйній на палі.
Він погнав кобилиць у поле. Вони вмить позадирали хвости, зникли з очей і позабігали в синєє море; стоять у воді по шию. Сів Іван-царенко на камінь, заплакав і заснув.
Сонечко сіло за ліс, прилетіла бджілка й каже:
– Прокидайсь, царенку! Кобилиць усіх зібрано. Та як повернешся додому, бабі-язі на очі не потикайся, піди до стайні та сховайсь за яслами. Там побачиш: миршаве лоша в гною лежить. Ти вкради його й в глупу північ тікай геть.
Підвівсь Іван-царенко, прокрався до стайні та й сховався за яслами. Шумить Баба-яга, кричить на своїх кобилиць:
– Чого повернулися?!
– Як же нам було не вертатись? Тільки-но ми голови з води виставили, як налетіло бджіл сила-силенна з усього світу й ну нас з усіх боків жалити до крові!
Заснула баба-яга, а в глупу північ Іван-царенко вкрав у неї миршаве лоша, осідлав його, сів і поскакав до вогненної ріки. Доїхав до тієї ріки, махнув тричі хустиною в праву руч – зараз повис через ріку високий та славний міст. Царенко переїхав по мосту й махнув хустиною в ліву руч тільки двічі – лишився через ріку міст тонкий-тонесенький.
Уранці прокинулась Баба-яга – миршавого лошати й слід загув. Кинулася в погоню. Щодуху на залізній ступі скаче, товкачем поганяє, помелом слід замітає. Прискочила до вогненної ріки, дивиться – міст. «Гарний, – думає, – міст!» Поїхала по мосту, тільки дісталась до середини – міст і обвалився, Баба-яга шубовсть у ріку та й потонула.
А Іван-царенко відгодував лоша в зелених луках – став із нього чудо-кінь. Приїжджає царенко до Мар’ї Морівни. Вона вибігла, кинулась йому на шию:
– Як же ти живий зостався?
– Так і так, – мовить, – їдьмо зі мною.
– Боязко мені, Іване-царенку! Як наздожене Костій нас, бути тобі знов порубаним.
– Не наздожене! Тепер у мене славний богатирський кінь, немов птах летить.
Сіли вони на коня та й поїхали.
Костій Невмирущий додому вертається, під ним кінь спотикається.
– Ти чого, несита
