тримай довго.
Поховав царенко батьків і з горя пішов із сестрами в зелен сад погуляти.
Аж ось на небі хмара чорна простяглася, страшний вітер задув.
– Ходімо, сестрички, додому, – каже Йван-царенко.
Тільки прийшли до палацу, а воно як загуркотить та як гримне – стеля навпіл трісь: влітає у світлицю до них ясен сокіл.
Ударився сокіл об долівку, перекинувсь добрим молодцем і каже:
– Здоров був, царенку Йване! Перш я гостем ходив, а тепер прийшов сватом: хочу за себе Мар’ю-царівну посватати.
– Якщо любий ти сестриці, її воля – хай іде.
Мар’я-царівна погодилась. Побралися вони, сокіл підхопив її і поніс у своє царство.
Пішли дні, потягнулися – отак і рік минув. Іде царенко Йван з двома сестрицями в зелен сад гуляти. Коли знову вихор здійнявся, суне хмара на небі, блискає.
– Ходімо, сестрички, додому, – каже царенко.
Ледве прийшли до палацу, а воно як гримне – покрівля й обвалиться. Тріснула стеля, розійшлася. Вліта орел у світлицю, ударивсь об долівку й перекинувся добрим молодцем.
– Здоров був, царенку Йване! Перш я гостем ходив, а тепер прийшов сватом.
І посватав Ольгу-царівну. Іван-царенко й відказує:
– Як до любості ти Ользі-царівні, то нехай за тебе йде – її воля.
Ольга-царівна згодилася. Побрались вони, орел підхопив її і поніс у своє царство.
Минув іще один рік. Мовить Іван-царенко до своєї молодшої сестриці:
– Ходімо в зелен сад погуляємо.
Погуляли трошки. А воно знов хмара темна, вихор крутить, на небі блискає.
– Вертаймось, сестрице, додому!
Вернулись додому, не встигли сісти – коли загриміло, стеля розсунулась, і влетів ворон. Ударився ворон об долівку і перекинувсь на доброго молодця. Колишні були гарні, а цей ще гарніший.
– Оце, Йване-царенку, раніш я гостем ходив, а тепер ось прийшов сватом: віддай за мене царівну Анну.
– Ну, якщо злюбився ти сестриці, я не боронитиму – хай іде за тебе.
Вийшла за ворона Анна-царівна, і поніс він її у свою державу.
Залишивсь Іван-царенко сам. Цілий рік жив без сестер і почав смуткувати.
– Поїду, – каже, – сестриць шукати.
Вирядивсь у дорогу, їхав-їхав, коли бачить: лежить у полі велике військо побитеє. Питається Йван-царенко:
– Коли є тут жива душа, озвися: хто побив це військо великеє?
Озвався якийсь чоловік живий:
– Усе це військо подужала Мар’я Морівна Прегожа Королівна.
Рушив Іван-царенко далі. Їде-їде, коли дивиться – стоять намети білі. Виходить йому навстріч Мар’я Морівна Прегожа Королівна.
– Здоров був, царенку! Куди путь верстаєш – з волі чи з неволі?
Відказує їй Іван-царенко:
– Добрі молодці з неволі не їздять.
– Ну, коли справа не пильна, погостюй у мене.
Іван-царенко
