палацу дуб стоїть, на дубі ясен сокіл сидить. Злетів сокіл з дуба, вдаривсь об землю, перекинувся добрим молодцем і загукав:
– Гей, шурине любий!
Вибігла Мар’я-царівна, радо Йвана-царенка зустріла, стала про здоров’я розпитувати, про своє життя-буття розповідати. Погостював у них царенко три дні, а далі й каже:
– Не можу у вас гостювати довше: я йду шукати дружину мою Мар’ю Морівну Прегожу Королівну.
– Важко тобі знайти її, – відповідає сокіл. – Залиш тут про всяк випадок свою срібну ложку: будемо на неї дивитися, тебе згадувати.
Іван-царенко залишив у сокола свою срібну ложку й пішов далі.
Ішов він день, ішов другий, на світанку третього бачить – палац перед ним стоїть, ще кращий від першого. А коло того палацу дуб, а на дубі сидить орел.
Злетів орел з дерева, вдаривсь об землю, перекинувся добрим молодцем і загукав:
– Уставай, Ольго-царівно, милий наш братик іде!
Ольга-царівна зараз вибігла назустріч, стала його цілувати-обіймати, про здоров’я розпитувати, про своє життя-буття розповідати.
Іван-царенко погостював у них три дні та й каже:
– Довше гостювати мені загайно: іду шукати дружину мою Мар’ю Морівну Прегожу Королівну.
Відповідає орел:
– Важко тобі знайти її. Залиш у нас срібну виделку: будемо на неї дивитися, тебе згадувати.
Залишив царенко срібну виделку й побрався далі.
День ішов, другий, на світанку третього бачить – аж перед ним палац височіє, пишніший за два попередні. Біля палацу дуб стоїть, а на дубі ворон сидить. Злетів ворон з дуба, вдаривсь об землю, на доброго молодця перекинувся й загукав:
– Анно-царівно, швидше виходь, наш братик іде!
Вибігла Анна-царівна, зустріла його радо, цілувала царенка, обіймала, про здоров’я розпитувала, про своє життя-буття розповідала.
Іван-царенко погостював у них три дні та й каже:
– Прощавайте. Піду дружину свою шукати, Мар’ю Морівну Прегожу Королівну.
Ворон відповідає:
– Важко тобі знайти її. Залиш-но в нас тютюнницю свою срібну: будемо на неї дивитися, тебе згадувати.
Царенко віддав йому срібну тютюнницю, попрощався й рушив у путь. День ішов, другий, а на третій добувся-таки до Мар’ї Морівни. Уздріла вона свого милого, кинулась йому на шию, сльозами вмивається, промовляє:
– Ах, Іване-царенку, чом ти мене не послухав – зазирнув у комору й випустив Костія Невмирущого?
– Пробач, Мар’є Морівно, не згадуй минулого, їдьмо краще зі мною, поки не бачить Костій Невмирущий – може, не наздожене!
Зібралися й поїхали. А Костій на полюванні був.
Увечері він додому вертається, під ним добрий кінь спотикається.
– Ти чого, несита шкапо, спотикаєшся? Чи бува не вчула лиха якого?
Кінь відповідає:
– Іван-царенко приходив, Мар’ю Морівну забрав.
