король до себе Янка. Подивився на нього, знизав плечима. «Невже, – думає, – цей простий хлопець зробить те, чого князенки та короленки не подужали? Чи ж можливо таке!» Але королеві так хотілося побачити свою дочку, що він вирішив спробувати щастя ще раз. От і питає він Янка:
– Чи то правда, хлопче, що ти берешся визволити доньку мою з неволі?
Вклонивсь Янко королю, відказує:
– Правда, пане король. Я брехати не вмію.
– Ну, дивись, – каже король, – щоб завтра до схід сонця моя дочка була в мене, а як ні, звелю розірвати тебе залізними боронами.
– Гаразд, – погодивсь Янко. – Нехай буде по-вашому.
Вийшов він з палацу, відкрив золоту тютюнницю. Вискочив з неї меткий чоловічок:
– Що накажеш?
– Учини, братику, ласку: збудуй за ніч залізного моста від палацу королівського до зачарованого змієвого острова та постав на ньому золоту карету з шестериком[Шестерик – запряг із шести коней (заст.).]. Узавтра, ледве свіне, я поїду на острів.
– Добре, – каже чоловічок, – усе вчиню, як ти прохаєш.
Вернувсь Янко до рибалки й спати уклався. Уранці устав він ще й на світ не займалось, бачить – міст залізний від королівського палацу до змієвого острова перекинутий. І стоїть на мосту золота карета, запряжена шестериком, а біля коней його помічник із пугою.
Підійшов Янко до свого помічника, вийняв тютюнницю й каже:
– Спасибі тобі, братику. А тепер іди відпочинь, заморився, мабуть, дуже.
Чоловічок віддав Янкові пугу, а сам сховався в золотій тютюнниці.
Сів Янко в карету й поїхав по королівну. Приїжджає на острів, бачить – стоїть там великий темний зáмок і виглядає з вікна здивована королівна. Давно не бачила вона людей і зраділа Янкові, як братові рідному.
– Хто ти такий? – питає. – І навіщо приїхав сюди?
– Не питай, панночко, – відповідає Янко, – а сідай хутчій в карету. Поїдемо до батька твого.
Ще більше зраділа королівна, почувши такі слова.
– Неспромога мені через двері вийти, там триклятий змій спить. Він уночі по здобич літає, а вдень коло дверей відпочиває.
– То лізь через вікно.
– Боюся.
Підставив Янко руки:
– Стрибай!
Стрибнула королівна з вікна й прямо до нього на руки. Схопив її Янко, посадив у карету й помчав блискавицею до королівського палацу.
Почув змій гуркіт, підхопився, дивиться – нема королівни… Він – навздогінці. Біжить, аж міст труситься, вогонь вивергá з пащі!
Озирнувсь Янко – женеться щодуху за ними змій. Ось-ось наздожене. Давай він тоді пугою коней шмагати. Беруть ті вперед на всі жили кінські.
Примчав Янко до берега, висадив королівну з карети, потому відкрив потихеньку золоту тютюнницю й велів своєму помічникові знести міст. Чоловічок умить зніс міст, а заморений змій упав у глибоке море й захлинувся.
Тим
