з «Ford’ом» і видав:
– Це я.
– Що? – я втупився в машинки.
– Це я надрукував.
Останнє слово Тео карбував по складах: на-дру-ку-вав.
«Розтуди його, – я ще раз подивився на розкритий word’івський файл: – Тобі три з половиною рочки. Що ти, в біса, міг на-дру-ку-ва-ти?» Проте якась частинка мене повірила йому. Не знаю чому, я не став уточняти, що він має на увазі. Натомість запитав:
– Навіщо?
– Просто, – не піднімаючи голови, Тео відвів затиснуту в руці поліцейську машинку й іще раз із розмаху «дзьобнув» кузов пікапа. Він нещодавно навчився вимовляти твердий «р», і тепер його «просто» звучало дуже правильно, по-дорослому. Пр-р-росто.
Я з’їхав з дивана на килим, нахилився, щоб зазирнути синові в обличчя.
– Навіщо, Тео?
– Ну просто так.
Йому б не вдалося це зробити самостійно.
– Ти мене обманюєш?
– Ні.
– Тобі хтось підказав?
– Так.
Ось тут мене наче лавиною мурах накрило, а шкіру на яйцях стягнуло так, ніби я вискочив з бані та стрибнув у холодний басейн.
– Хто? – повільно обвів залу поглядом: книжкова шафа з, напевно, найбільшою у Всесвіті колекцією української класики, LCD-телевізор на скляній підставці, дерев’яний стіл зі стільцями, старий диван, два нові крісла, дві настінні лампи й двері на балкон. Зрозуміло, в залі, крім нас, нікого не було. Як не було жодного сховку. Погляд ковзнув до виходу в коридор, у лівій частині якого панувала темрява, – я не бачив пітьму із зали, її відсувала вглиб латка світла з дверного прольоту, але знав, що вона є. Темрява в коридорі була.
– Друг, – зронив Теодор.
– Друг? – у мене похололо навіть волосся; складалося враження, мовби температура в кімнаті щосекунди знижується на один градус, а крижаний морок із коридора, немов важкі азотні випари, клубочиться підлогою. Не розуміючи, що так налякало мене, я загальмовано повторив: – Який друг?
Тео німував. Я пошукав очима Юаня Михайловича. Плюшевий коала лежав за одним із крісел.
– Не знав, що Михалич уміє друкувати англійською.
Дру-ку-ва-ти.
– Це не Юань, – заперечив малюк.
– А хто?
– Інший друг. Він показав, які натискати.
Теодор не жартував.
– Де він? – мій голос звучав так, ніби його чимось сплюснули. Спресували під скаженим тиском. – Тут же нікого немає.
Тео помовчав перед тим, як знизати худенькими плечима й повідомити:
– Він уже пішов.
Я більше не міг стримуватися. Зірвався на ноги, вискочив у коридор і ввімкнув там світло. Обдивився тепер уже яскраво освітлений протилежний кінець. Нікого. Тоді по черзі зазирнув до спальні, туалету, ванної та дитячої кімнат, вмикаючи всі лампи там. Порожньо. Насамкінець повернувся до зали й, відчинивши двері, зазирнув на балкон, щоб переконатися, що за
