дня, в суботу, я проспав до одинадцятої, а потім ми з Тео вибралися на прогулянку. Я не мав де себе подіти: наступна зміна в Zoom Support припадала на ніч із неділі на понеділок, а від BTS Group півтора місяця не надходило замовлень.
Малий потягнув мене до парку Шевченка. Я купив морозива, після чого Тео, вимахуючи ріжком і заливаючись сміхом, узявся виганяти горобців із довколишніх кущів. Я сидів на лаві неподалік літньої сцени та спостерігав за ним. За минулий рік малюк витягся – коли тонка футболка напиналася на грудях, можна було рахувати ребра, – і тепер виглядав незграбним, нагадуючи погано змащеного, потішного робота: худі руки безладно теліпалися, голова, наче чавунна гиря на мотузці, то кренилася набік, то небезпечно вихоплювалася вперед, випереджаючи решту тіла. Я ніяк не міг позбутися відчуття, що голова от-от переважить і потягне за собою ноги. Врешті-решт так і сталося: Тео спіткнувся й сторчма полетів на траву. Гепнувся на живіт, за інерцією проїхав ще півтора метри – недоїдений ріжок із морозивом відлетів аж до асфальтованої доріжки, – утім, уже за мить скочив на ноги. Обтрусився, відшукав мене очима та пролепетав:
– Ой, ледь не впав.
Я розреготався. Тео тримався рукою за лікоть і силувано посміхався. Було видно, що йому боляче, проте він удавав, ніби нічого не трапилося. Мужик. Я встав і попрямував до сина. У ту мить у моїй голові щось мовби клацнуло: я вигадав, як попри все заробити цього вечора.
Опустився навпочіпки перед сином:
– Не забився, каскадере?
– Ні.
Він кусав губи й протискав крізь біль кривеньку посмішку.
– Хочеш моє морозиво?
– Ні.
– Та бери вже, – згадавши «ледь не впав», мусив стриматися, щоб знову не зареготати. – Заслужив. Такі кульбіти показувати.
– Я не каскадер, – пробубнів Тео, подумавши, що я його обізвав. Але морозиво взяв.
Я струсив траву з його спини.
– Слухай, чемпіоне, – малюк завмер і нашорошено втупився у моє обличчя, – поїдеш сьогодні зі мною?
– Куди?
– У місто – таксувати. Мама працює, мені нема на кого тебе залишити. Будемо разом розвозити всяких дядьок і тіток по домівках.
Його очі спалахнули.
– Та-а-ак, тату.
– Але якщо ти слухатимешся.
– Буду слухатись!
– І щоб не жалівся, якщо втомишся.
– Не буду, тату!
– Обіцяєш?
– Обіцяю!
Для проформи треба повідомити Єву, але я не сумнівався, що вона погодиться.
– От і добре, – Теодор налаштувався вшитися, але я легенько притримав його та спитав: – Почекай. Розкажи мені, звідки ти дізнався про Рея Купера?
Чомусь очікував, що він забув учорашню розмову або почне ухилятися, вдаючи, наче не розуміє, про що йдеться. Я помилився.
Малий одразу ж відповів:
– Мені
