Той день наприкінці серпня видався особливо паскудним: увесь вечір по радіо говорили про Іловайський котел і про те, що МВФ заблокував виплату чергового траншу.
– Не розумію, для чого тоді було виїжджати.
Єва розвернулася до мене спиною й підклала руку під подушку.
– Зачекай, Єво, – неголосно озвався я.
– Я хочу спати.
– А я поговорити, – дружина повернулась і, сердито вигнувши брови, втупилася в мене. В очах виблискувала налаштованість не на розмову, а на чергову сварку. – Як малий?
– Усе нормально, а що?
– Навіщо ти розповідала йому про свого колишнього?
– Що-о?
Брови вигнулися ще дужче, а повіки напружилися (я це радше відчув, ніж побачив). Добре знайомим шорстким поглядом вона промацувала моє обличчя, кидаючи безмовний виклик: «Давай, мій хлопчику, давай, ще крок, ще півкроку вперед, і, ти ж мене знаєш, я перетворю цю ніч на пекло». Цього разу я не відступив.
– Малий спитав у мене сьогодні, хто такий Рей Купер. Він же так підписаний у «ВеКа»? – останнє запитання вийшло напівбезглуздо-риторичним. Я чудово знав псевдо Павла Новака у «ВКонтакті». І Єва знала, що я знаю.
Її реакція здивувала. Дружина розгубилася – по-справжньому розгубилася – й увімкнула задній хід.
– Хто? Тео? Я… я не розумію…
– Малий сказав, ти сиділа за комп’ютером і спілкувалася з ним.
– Так і сказав?
– Не зовсім. Спитав, хто такий Рей Купер, а потім додав, що ти сиділа за компом.
Її рука стискалася й розтискалася. Потім вона скулилася та прикрила груди руками:
– Ну, я… Пашка написав мені, а я відповіла. Що такого? Мабуть, Тео стояв поряд, коли переписувалася… ну і…
– Теодору щойно виповнилося чотири. Він не вміє читати. Тим більше слова з латинських літер.
– Припини, будь ласка, – Єва пригорнулася, ковзнула носиком угору по шиї, вткнулася у вухо й промуркала: – Ти мене ревнуєш? Ти ревнуєш, правда?
Я не ворухнувся, немало здивувавшись тому, що короткі волосини на передпліччях не здибилися, а вимовлені звабливою прихриплістю слова не викликали звичного поколювання вздовж спини й у нижній частині живота. Причина крилася не в ній. Мене анітрохи не зачепила її переписка з Пашкою.
– Я не ревную, Єво. Просто не розумію, навіщо ти сказала Тео про свого довбаного Рея Купера.
– Я не казала! – Єва відсахнулася, губи злиплися в бліду риску. Я повернув обличчя до неї, очікуючи на нищівний погляд, який означав би, що я навіть презирства не вартий, проте вона кілька секунд мовчки споглядала мене, а тоді опустила підборіддя. – Я нічого не говорила йому й нічого не говорила при ньому. Господи, подумай сам: навіщо розповідати чотирирічній дитині про чоловіка, якого він ніколи не бачив? Тео грався в кімнаті, коли я переписувалася, і… і все.
– Теодору щойно виповнилося чотири, – повторив я. – Він у кирилиці
