малого й почала заспокоювати.
Через хвилину Тео отямився, а вереск змінився тихеньким схлипуванням.
– Що з ним сталося?
Я все ще м’явся на порозі дитячої, не знаючи, куди себе приткнути:
– Я просто хотів подивитися, чи все гаразд. А він не спав.
Заколисуючи малого, Єва раптом запитала:
– Це ти?
– Що я?
Вона мотнула головою в бік шафи. Я зиркнув праворуч. На дзеркальній стулці, на висоті трохи менше ніж метр від підлоги, проступав напис червоним маркером:
На килимі, під стільцем, валявся незакритим товстий маркер.
– Це ти написав? – повторила.
Я придивився до дзеркала. Там були літери. Спершу мені здалося, що кириличні: на початку стояла химерна карлючка, подібна до великої Ї.
– Ні. Чого б це я став писати по дзеркалу? – глипнув на дружину: – Чорт забирай, ні! Це малий!
Єва лише знизала плечима, не надавши закарлюкам значення. Хвилин за десять Тео заснув. Вона поклала його в ліжко й укрила ковдрою. На виході з дитячої торкнулася долонею мого передпліччя й, легенько потягнувши за собою, прошепотіла: «Пішли. Завтра зітреш». Я кивнув. Однак перед тим, як вимкнути настільну лампу та посунути за дружиною, кілька секунд прискіпливо, намагаючись запам’ятати, розглядав нашкрябані сином знаки. Це літери, беззаперечно. Можливо, як і Єва, я не звернув би на них уваги – ми ще не навчили Тео писати, проте малюк уже читав по складах, тобто, в принципі, не було нічого дивного в тому, що він самотужки надряпав якісь літери, – проте щось підказувало мені, якийсь невиразний, але наполегливий голос нашіптував, що літери насправді не кириличні. Перші дві вдалося розпізнати без проблем: Ї (або І) та М. Стосовно третьої я не мав певності: то могла бути і М, і Н. Наступні вісім не викликали сумнівів – А, Т, Е, О, С, А, М і Р. І наприкінці – щось незрозуміле. Маленька о? Велика С чи кирилична Є без рисочки? Єдине, що варто визнати очевидним: останній символ незавершений, адже, коли зазирнув до дитячої, Тео все ще водив маркером по дзеркалу.
Отже, ЇМН(М?)АТЕОСАМР(?).
Востаннє кинувши погляд на Теодора, який, з’їхавши з подушки, вткнувся носом у живіт Юаня Михайловича, я вимкнув світло й потюпав до спальні. Залізши під ковдру, витягся на спині й утупився в лампу під стелею. Голова гула від думок. Мій син намагався написати щось конкретне? Навіщо? І чому нібито безпідставне припущення, що символи є буквами латинського алфавіту, намертво застрягло в мозку? Повторюсь, я не вважав би чимось надзвичайним, якби Тео начеркав що-небудь кирилицею. Але латинкою? Англійського алфавіту його ніхто не вчив. Я ще раз пригадав напис і вирішив, що мої вагання зумовлені чотирма символами – з третього до шостого: М чи Н, А, Т та Е. На позір вони складалися в англійське слово HATE – ГНІВ, або НЕНАВИДІТИ. А ще, безумовно, чотирма іншими – з восьмого до одинадцятого, – котрі формували англійське САМР, тобто ТАБІР. Що це – просто збіг? Але
