і зважилась на психотерапію. Наша сім’я нагадувала чимало інших: ми тихо вибухали. Це було на початку 1980-х, і ми жили в передмісті Г’юстона. Про мою школу, серед декількох інших, розповіли в загальнонаціональних новинах через низку самогубств серед учнів. Мої брати, сестри і я – усі ми були заблудлими. Ми були дикунами, за якими здебільшого ніхто не наглядав. Так само, як і чимало х’юстонців, що пережили нафтову кризу на початку 1980-х, мої батьки намагалися звести кінці з кінцями й відтермінувати неминучу втрату всього, що мали.
Якою б темною й складною не була ситуація, ми ніколи не обговорювали наших справ і почуттів, поки моя мама не пішла на психотерапію. Що більше вона цікавилася своїм та нашим життям і почуттями, то гірше ставало. Здавалося, стражданням, обуренню і болю не буде кінця. Я не була впевнена, що це того вартувало. Але моя мати, яка жила завдяки сигаретам Merit, дієтичній содовій та інстинкту самозбереження, вважала своє емоційне пізнання питанням життя і смерті. Ми запитували себе, чому відбувається вибух почуттів: тому, що ми ніколи не зізнавалися собі в почуттях і не замислювалися про власні страждання, або тому, що ми порушуємо правила і занадто цікавимося своїми почуттями? Коли ми зростали, нас вчили цьому другому.
Але, попри все, моя мама зміцнювалася духом після тривалого, повільного падіння, яке почалося, коли мені було близько дванадцяти років. Упродовж декількох наступних років вона змоделювала свою поведінку і навчила нас тому, що дізналася на терапевтичних сеансах, і ця маленька іскорка призвела до невгасимих перетворень у нашій родині. Це також призвело до кількох років невимовних страждань і дискомфорту та випалило вщент чимало з того, у що ми вірили, у тому числі шлюб моїх батьків. Хоча їхнє розлучення було правильним вчинком, проте розбило серця усім нам.
Але, як писав поет Мізута Масахіде, «хлів згорів дотла / тепер / я можу побачити місяць».[34] Урешті емоційна пожежа не тільки освітила все по-новому, але й підживила ґрунт, і, посадивши кілька зернин, ми отримали любов і оновлення. Якби протягом тих лютих, темних днів хтось сказав мені, що врешті все складеться якнайкраще, якщо ми говоритимемо про свої почуття і встановлюватимемо межі, і що одного дня мої розлучені батьки зі своїми новими партнерами прийдуть до шпиталю, щоб привітати мене з народженням дитини, я б назвала цю людину брехуном. Те, що було відбудоване з руїн, далеке від досконалості: досі залишається біль і родинні битви – суперечки, розчарування в стосунках, зранені почуття й випадкові зриви, але удаваність і мовчання назавжди відійшли. Вони просто більше не діють.
Цей досвід і його віддалені в часі наслідки розпалили в мені іскру цікавості до емоцій, яка все ще продовжує палати. Ця іскра підштовхнула мене до вибору професії і, ймовірно, спонукала врешті знайти психотерапевта, який, розчаровуючи мене і жахаючи, підштовхнув до більшого зацікавлення емоціями. Я гадаю, що готовність взаємодіяти на емоційному рівні спричинилася до того, що я досі в шлюбі з чоловіком, якого кохаю, і пишаюся тим, як ми виховуємо своїх дітей. «Підкачування насосом» навчило мене цікавитися емоціями. І якщо
Mizuta Masahide (1994). In
