не можу припинити думати про цю розмову на роботі. Чому?
У мене дуже сильна емоційна реакція – що відбувається?
Я знаю, що солодощі не допоможуть. Що насправді відбувається?
Що відбувається з моїм шлунком?
Наприклад, ви червонієте і відчуваєте жар у грудях, дізнавшись, що шеф віддав керівництво новим проектом вашому колезі. Підйом після падіння вимагає, щоб ви визнали, що відчуваєте емоції, і поцікавилися чому: «Я такий роздратований, що вона віддала проект Тодду. Мені треба визнати це, поки я не почав визвірятися на співробітників». Або, можливо, ваш батько під час сімейного свята знову розкритикував ваші методи виховання дітей. Ви намагаєтеся дистанціюватися. Мовчите і майже уникаєте розмов цілий вечір. Повернувшись додому, ви розумієте, що вас переповнюють емоції. Ви звертаєтеся до чоловіка і кажете: «Я так втомилася почувати себе нікчемою через батька. Я сподівалася, що все налагодиться, але він не змінюється. Чому я і далі терплю це?»
Розпізнавання емоцій здається досить простою справою, але, як я вже зауважила, це омана, і, щиро кажучи, це не наша провина. Не забувайте, що наше тіло реагує на емоції у першу чергу і часто саме воно примушує нас замовкнути або зачинитися в собі. У цьому першому сценарії значно простіше віддатися на поталу емоціям: «Мій бос – мудак. А Тодд – улесливий прихвостень. Кого це цікавить? Ця робота – відстій, а ця компанія взагалі непорозуміння». Тут немає визнання емоцій. І жодного зацікавлення ними.
У другому сценарії існує декілька варіантів, легших за розпізнавання емоцій. Ми можемо встрянути в суперечку з батьком і посваритися з ним; ми можемо почати планувати, як вразити його наступного разу; можемо перекладати свої емоції, накричавши на чоловіка без жодної на те причини; можемо випити ще одне пиво або навіть три – стільки, скільки потрібно, аби забути про критику; можемо миттєво спалахнути і звинуватити дітей в тому, що вони виставляють нас у поганому світлі; можемо всю дорогу додому обіцяти собі ніколи більше не бачитися з батьком… Цей перелік нескінченний.
На іншому боці визнання, що ми щось відчуваємо, – заперечення власних емоцій. Протилежність допитливості – дистанціювання. Заперечуючи пережите і абстрагуючись від негативних емоцій, ми не відпускаємо їх; вони натомість заволодівають нами і починають керувати. Наше завдання полягає не в тому, щоб заперечувати те, що сталося, але кинути виклик – стати сильнішим, визнати те, що сталося, сприйняти правду і таким чином дійти до миті, коли ми подумаємо: «Так. Ось що сталося. Це моя правда. І я вибиратиму, як саме закінчиться ця історія».
У наступних розділах я хочу дослідити дві складові частини процесу розпізнавання емоцій: визнання почуттів і зацікавлення ними. Зокрема, я хочу розглянути, які перешкоди постають на шляху обох цих зусиль і яким чином можна розвинути нові практики, що забезпечать нас інструментами і сміливістю для проходження усіх цих етапів.
Розпізнавання емоцій
На
