Цірі?
– Що він мені зробив? Що тоді сталося? Що він… мені зробив?
– Хто?
– Рицар… Чорний рицар із пір’ям на шоломі… Я нічого не пам’ятаю. Він кричав… і дивився на мене. Не пам’ятаю, що сталося. Тільки те, що я боялася… Так страшенно боялася…
Чоловік нахилився, полум’я вогнища відблиснуло в його очах. Це були дивні очі. Дуже дивні. Раніше Цірі лякалася цих очей, не любила в них дивитися. Але це було давно. Дуже давно.
– Я нічого не пам’ятаю, – прошепотіла вона, шукаючи його руку, тверду й шорстку, наче необроблене дерево. – Той чорний рицар…
– Це був сон. Спи спокійно. Це вже не повернеться.
Цірі вже чула такі запевнення, раніше. Повторювано це їй багаторазово, багато, багато разів заспокоювали її, розбуджену посеред ночі власним криком. Але зараз було інакше. Зараз вона вірила. Тому що тепер це говорив Ґеральт із Рівії, Білий Вовк. Відьмак. Той, хто був її призначенням. Кому вона була призначена. Відьмак Ґеральт, який знайшов її посеред війни, смерті та розпачу, забрав із собою і пообіцяв, що вони вже ніколи не розстануться.
Вона заснула, не відпускаючи його долоні.
Бард закінчив співати. Трохи нахиливши голову, він повторив на лютні провідний мотив балади, легенько, тихо, всього на тон вище від учня, який йому акомпанував.
Ніхто не озвався. Окрім музики, що стихала, чути було лише шум листя і скрипіння гілок гігантського дуба. Аж раптом протягло замекала коза, прив’язана мотузкою до якогось із возів, що оточували престаре дерево. Тоді, наче за сигналом, один із зібраних у велике півколо слухачів устав. Відкинувши на руку темно-синій, ґаптований золотом плащ, він уклонився церемонно й вишукано.
– Дяка тобі, майстре Любистку, – сказав він звучно, хоча й неголосно. – Нехай же я, Радкліфф з Оксенфурта, Майстер Магічних Арканів,[4] як беззаперечний виразник думки усіх присутніх тут, промовлю слова подяки й визнання твоєї великої майстерності й твого таланту.
Чародій обвів поглядом тих, хто тут зібрався, а було їх добряче за сотню, розсілися вони тісним півколом біля підніжжя дуба, стояли, сиділи на возах. Слухачі кивали, перешіптувалися. Кілька осіб заплескали, ще кілька вітали співака піднятими долонями. Розчулені жіночки шморгали носами й витирали очі, чим могли, залежно від стану, професії та заможності: селянки – зап’ястком чи верхом долоні, дружини купців – лляними хустками, ельфійки й шляхтички – батистом, а три доньки комеса[5] Віліберта, який заради виступу прославленого трубадура перервав разом із усім своїм почтом соколине полювання, шмаркали звучно й пронизливо у витончені вовняні кашне кольору гнилої зелені.
– Не буде перебільшенням, – продовжив чародій, – сказати, що ти зворушив нас до глибин, майстре Любистку, що змусив ти нас задумуватися і дивуватися, схвилював наші серця. Нехай же дозволено мені буде виразити тобі наші вдячність та пошану.
Трубадур устав і вклонився, обмітаючи коліна прип’ятим до химерного капелюшка пером чаплі. Учень урвав
Майстер Магічних Арканів – поняття «Аркан» тут використовується у значенні «містична таємниця», «секретне знання» (що залишилося і в сучасній мові – у сполученнях типу «аркани Таро»).
Комес – тут: командувач військами, розташованими в провінції.
