style="font-size:15px;"> – Якщо вже про діжки мова, – запищав довгоносий гном з воза, оздобленого написом: «Залізний реманент, вироблення і продаж», – то викотіть іще одну, панове цехові! Поетові Любистку, напевне, в горлянці пересохло, та й нам через зворушеність непереливки!
– Воістину, наче діжки порожні, кажу вам! – заглушив гнома жрець, не маючи наміру дати збити себе з пантелику й урвати проповідь. – Нічого ви з балад пана Любистка не зрозуміли, нічому не навчилися. Не зрозуміли ви, що балади ті про долю людську говорили, про те, що є ми іграшками в руках богів, а країни наші – божі ігрища. Балади мовили про призначення, про призначення усіх нас, а легенда про відьмака Ґеральта й княжну Ціріллу, хоча й покладена на правдиве тло тієї війни, – тільки метафора, витвір уяви поета, який тому мав служити…
– Мариш ти, святий муже! – закричала з висоти свого воза Вера Левенгаупт. – Яка легенда? Який витвір уяви? Уже хто-хто, а я відьмака Ґеральта із Рівії знаю, бачила його на власні очі, у Визімі, коли він доньку короля Фольтеста відчарував. А пізніше зустріла я його на Купецькому тракті, де він на прохання Гільдії забив жорстокого грифона, який на каравани нападав, і учинком тим він багатьом добрим людям життя врятував. Ні, не легенда це й не байка. Правду, щиру правду проспівав нам тут майстер Любисток.
– Підтверджую, – сказала струнка воїтелька з чорним, гладенько зачесаним назад і заплетеним у косицю волоссям. – Я, Райла з Лірії, також знаю Ґеральта Білого Вовка, славетного переможця потвор. Не раз і не два також бачила я і чародійку Йеннефер, бо бувала я в Едірні, у місті Венґерберзі, де ота пані має садибу. Втім, про те, що оті двоє кохали одне одного, нічого мені невідомо.
– Але це мусить бути правдою, – відізвалася раптом мелодійним голосом вродлива ельфійка в горностаєвому капелюшку. – Така чарівна балада про кохання не може бути неправдивою.
– Не може! – підтримали ельфійку дочки комеса Віліберта і як по команді витерли очі кашне. – Аж ніяк не може!
– Мосьпане чародію! – Вера Левенгаупт звернулася до Радкліффа. – Кохали вони одне одного чи ні? Ви напевне знаєте, як воно з ними було насправді, із відьмаком і отією Йеннефер. Відхиліть же завісу таємниці!
– Якщо пісня говорить, що кохали, – посміхнувся чародій, – то так воно й було, і кохання те переживе століття. Така ж бо сила поезії.
– Балакають, – втрутився раптом комес Віліберт, – що Йеннефер з Венґерберга загинула на Содденській горі. Кілька там чародійок загинуло…
– Неправда це, – сказав Донімір із Троя. – Немає на пам’ятнику її імені. Мій це край, неодноразово бував я на Горі й вирізьблені на пам’ятнику написи – читав. Троє чародійок там загинуло. Трісс Мерігольд, Литта Нейд на прізвисько Корал… Гм-м… Ім’я третьої вилетіло з моєї пам’яті…
Рицар глянув на чародія Радкліффа, але той лише посміхався, не говорячи ані слова.
– А отой відьмак, – раптом крикнув Шелдон Скаґґс, – той Ґеральт, що оту Йеннефер
