тиран і самодержець, змушуючи до послуху батогом, мотузкою та сокирою! – загримів комес Віліберт. – То що ж ви нам пропонуєте, пане ґноме? У що таке маємо ми об’єднатися? У подібну тиранію? А який же король, яке королівство мало б, по-вашому, підпорядкувати собі інші? У чиїх руках хотіли б ви бачити берло[9] та батіг?
– А яке мені діло? – стенув плечима Скаґґс. – То ваші, людські справі. Зрештою, хоч кого б ви королем обрали, жоден ґном ним не стане.
– Ані ельф чи навіть напівельф, – додав високий представник Старшого Люду, все ще обіймаючи красу в капелюшку. – Навіть чверть ельфа вважаєте ви за щось низьке…
– Так ото вам свербить, – засміявся Віліберт. – У ту саму дуду ви дуєте, що й Нільфгард, бо й Нільфгард про рівність кричить, обіцяє вам повернення до старих порядків, щойно він нас переможе і з тих земель вижене. То така єдність, така рівність мариться вам, про таку балакаєте, таку оголошуєте! Бо Нільфгард вам за те золотом платить! І не дивно, що ви так полюбляєте одне одного, бо то ж ельфійська раса, ці нільфгардці…
– Дурня, – сказав холодно ельф. – Дурість балакаєте, пане рицарю. Расизм вас осліплює, очевидно. Нільфгардці є людьми, такими самими, як і ви.
– Цілковита це брехня! То нащадки Чорних Сейдхе, кожен про те знає! У венах їхніх ельфійська кров тече! Кров ельфів!
– А у ваших венах що тече? – насмішкувато запитав ельф. – Мішаємо ми нашу кров поколіннями, століттями, ми й ви, і чудово те у нас виходить, не знаю, чи на щастя, чи на біду. Почали ви засуджувати мішані зв’язки чи не чверть століття тому, із марним, зрештою, результатом. І покажіть мені тепер людину без домішок Сейдхе Іхер, крові Старшого Люду.
Віліберт виразно почервонів. Порозовіла також Вера Левенгаупт. Нахилив голову й закашлявся чародій Радкліфф. Що цікаво, зарум’янилася також і чарівна ельфійка у горностаєвому капелюшку.
– Усі ми є дітьми Матері Землі, – пролунав у тиші голос сивого друїда. – Ми є дітьми Матері Природи. І хоча матері нашої ми не шануємо, хоча примножуємо інколи її страждання та біль, хоча розбиваємо їй серце, вона нас любить, любить нас усіх. Пам’ятаймо про це, зібравшись тут, у Місці Приязні. І не сперечатимемося, хто з нас був тут першим, бо першим був викинутий хвилею Жолудь, а з Жолудя проклюнувся Великий Блеоберіс, найстарший із дубів.[10] Стоячи ж під вітами Блеоберісу, серед його віковічного коріння, не забуватимемо ж про наше власне братерське коріння, про землю, з якої коріння те виростає. Пам’ятаймо про слова пісні поета Любистка…
– Власне! – крикнула Вера Левенгаупт. – А де він є?
– Здимів, – констатував Шелдон Скаґґс, дивлячись на порожнє місце під дубом. – Узяв грошенята й здимів, не попрощавшись. Воістину по-ельфійськи!
– По-ґномськи! – запищав залізний реманент.
– По-людськи, – виправив високий ельф, а краса в капелюшку схилила голову йому на плече.
– Гей,
Берло – палиця, оздоблена коштовним камінням і різьбленням; символ влади.
Дуб пов’язаний із космогоніями (історіями становлення Всесвіту) у багатьох традиціях, що в нашій реальності належать, зокрема, до індоєвропейських народів. Так, із потопом пов’язано з’яву священного дубу в кельтській традиції, при збиванні океану богами з’являється священний дуб Паріджата в індуїзмі. Але найближчими до розповіді друїдів під Блеоберісом є легенди, пов’язані з карело-фінськими міфологічними традиціями: саме тут дуб є «початком усіх початків», має здатність відтворювати життя на землі і є першим деревом, деревом життя.
