надихнула на чудові твори, які я слухав під дубом? Я маю на увазі… Малу Ціріллу з Цінтри. Онуку королеви Каланте.
Любисток глянув на стелю, побарабанив пальцями по столу.
– Мосьпане, – сказав сухо, – дивні речі вас цікавлять. Про дивні речі ви запитуєте. Щось мені здається, що ви не той, за кого я вас маю.
– А за кого ви мене маєте, якщо можу дізнатися?
– Не знаю, чи можете. Залежатиме від того, чи перекажете ви мені вітання від наших спільних знайомих. Мали ви то зробити відразу ж, але якось забули.
– Аж ніяк я не забув. – Чоловік сягнув за пазуху оксамитового каптану кольору сепії, видобув другий мішечок, трохи більший, ніж той, який вручив бандерші, але так само пузатий і брязкітливий при зіткненні з дошками столу. – Ми просто не маємо з вами спільних знайомих, Любистку. Але чи цей гаманець не зуміє залагодити проблему?
– І що ж ви маєте намір купити за такий худенький капшук? – вигнув губи трубадур. – Увесь бордель матусі Лантіері й землі, що його оточують?
– Скажімо, маю намір підтримати мистецтво. Й митця. Для того щоб мати можливість погомоніти з митцем про його творчість.
– Ви аж настільки любите мистецтво, мій пане? Аж так вам кортить порозмовляти з митцем, що намагаєтеся упхати йому гроші ще до того, як себе назвете, порушуючи тим самим елементарні правила ґречності?
– На початку розмови, – незнайомець трохи примружив темні очі, – вам не дуже заважало моє інкогніто.
– Але тепер заважає.
– Я свого імені не стидаюся, – сказав чоловік із легенькою посмішкою на вузьких губах. – Звуся я Ріенс. Ви мене не знаєте, майстре Любистку, і воно не дивина. Ви занадто знані й відомі, аби знати усіх ваших поціновувачів. А кожному шанувальнику вашого таланту здається, що він знає вас, знає так добре, що певне панібратство є тут цілком доречним. Це стосується також і мене, повною мірою. Знаю, що це помилкове враження, ласкаво вибачте.
– Ласкаво вибачаю.
– Тоді чи можу я розраховувати, що ви відповісте на кілька запитань…
– Ні, не можете, – урвав, набундючившись, поет. – Тепер уже ви мене ласкаво пробачте, але я неохоче дискутую про теми моїх творів, про інспірації, про постаті, як вигадані, так і інші. Бо це обдирає з поезії її поетичні шати й призводить до тривіальності.
– Та невже?
– Напевно. Зважте, що якби після виконання балади про веселу мірошницю я оголосив би, що насправді йдеться про Звірку, дружину мірошника Піскаря, та додав би, що Звірку можна вільно трахати у четвер, бо по четвергах мірошник їздить на ярмарок, – це вже була б не поезія. Це було б або звідництво, або огидний наклеп.
– Розумію, розумію, – швидко сказав Ріенс. – Але це справді поганий приклад. Мене аж ніяк не цікавлять чиїсь гріхи чи грішки. Нікого ви не обмовите, відповідаючи на мої запитання. Мені потрібна тільки одна маленька інформація: що насправді сталося з Ціріллою, княжною
