над дахами міста так красиво, що нечисленні о цій порі перехожі сприймуть тебе за пегаса.
Ріенс виконав короткий жест, і в його долоні щось зблиснуло.
– А ти впевнений, – запитав він, – що зумієш покликати?
Любисток не мав наміру перевіряти, чи зуміє. Чекати також наміру не мав. Ще до того, як ніж-метелик закрутився і клацнув у долоні Ріенса,[11] довгим стрибком він опинився у кутку кімнати, пірнув під килим із німфою, копняком відчинив таємні дверцята й прожогом помчав униз крученими східцями, уміло відштовхуючись від слизьких поручнів. Ріенс кинувся навздогін, але поет був упевненим у собі – знав таємний хід, наче власну кишеню, не раз користався ним, змиваючись від кредиторів, ревнивих чоловіків і швидких до мордобою конкурентів, у яких часом він крав рими й ноти. Знав, що на третьому повороті намацає обертові двері, за якими буде драбина, що веде у підвал. Був упевнений, що переслідувач, як і багато хто до нього, не зуміє пригальмувати, побіжить далі й наступить на люк, після чого опиниться у хліву. Був упевнений, що побитий, убабляний у гівні й потоптаний свинями переслідувач облишить погоню.
Любисток помилявся, як завжди, коли він був у чомусь упевнений. За спиною раптом щось блиснуло синім, поет відчув, як ноги терпнуть, клякнуть і мертвіють. Не зумів пригальмувати біля обертових дверей, ноги відмовилися слухатися. Крикнув і покотився по сходах, б’ючись об стіни коридору. Люк під ним відчинився із сухим стукотом, трубадур ринув униз, у темряву й сморід. Ще до того, як гепнувся він об тверду підлогу і знепритомнів, пригадав, що Матуся Лантіері щось натякала про ремонт хліву.
Опритомнів він від болю у зв’язаних зап’ястках і ліктях, які жорстко виламувало із суглобів. Хотів закричати, але не міг, здавалося, що йому наче позаліплювало глиною ротову порожнину. Стояв навколішки на глинобитній підлозі, а мотузка, поскрипуючи, тягнула його руки вгору. Намагаючись дати полегшення рукам, він пробував підвестися, але ноги також були зв’язані. Давлячись і душачись, він усе ж зумів піднятися, у чому добряче допомогла мотузка, що безжально підтягувала вгору.
Ріенс стояв над ним, а його злі вологі очі блискали у світлі ліхтаря, що його тримав неголений двометровий бурмило поруч. Другий бурмило, напевне не менший, був позаду. Любисток чув його дихання і відчував сморід застарілого поту. Власне, той другий, смердючий, і тягнув мотузку, прив’язану до зап’ястків поета й перекинуту через сволок.
Стопи Любистка відірвалися від підлоги. Поет писнув крізь ніс, нічого більше зробити він не міг.
– Досить, – сказав нарешті Ріенс – майже відразу, але Любистку здалося, що минули століття. Він торкнувся землі, але впасти навколішки, незважаючи на все його бажання, не міг – нап’ята мотузка й далі тримала його натягненим наче струна.
Ріенс наблизився. На обличчі його не помітно було й сліду емоцій, сльозливі оченята і на йоту не змінили свого виразу. Також і голос, яким він заговорив, був спокійним, тихим, майже знудженим.
– Ти,
Інша назва ножа-метелика в нашій реальності – «балісонг» (з тагальської мови, оскільки в Європу він прийшов з Філіппін). Складний ніж, складається з леза, двох подовжніх половинок, що шарнірно поєднані із хвостовиком клинка. Назву отримав від специфічного розкриття, яке забезпечується обертанням рукоятки, подібного до рухів крил метелика.
