гонореї. Утім, мені набридло. Я кружляла по подвір’ї, коли здалося, що чую голоси з хліва. Напружила слух, і тоді виявилося, що то зовсім не якийсь там содоміт, як я спочатку подумала, а лише ти. Гей, господарю! Ще вина, якщо ваша ласка!
– Служу вельможній пані! Уже лечу!
– Того самого, що раніше, але, дуже прошу, цього разу без води. Воду я визнаю лише в лазні, у вині вона мені огидна.
– Слухаюся, слухаюся!
Йеннефер відсунула тарілку. На курчаті, як зауважив Любисток, м’яса залишилося ще достатньо на сніданок для корчмаря і його родини. Безперечно, ніж і виделка були знаряддям елегантним і вишуканим, але малоефективним.
– Дякую тобі, – повторив він, – за спасіння. Той проклятущий Ріенс не залишив би мене живим. Вичавив би з мене все й зарізав би, як барана.
– Я теж так думаю. – Вона налила вина собі і йому, підняла кубок. – Тож вип’ємо за твоє врятоване здоров’я, Любистку.
– За твоє, Йеннефер, – відсалютував він. – За здоров’я, про яке від сьогодні молитимуся, скільки буде в мене нагод. Я твій боржник, чарівна пані, сплачу той борг у своїх піснях. Знищу в них міф, що чародії начебто бездушні до чужої кривди, що начебто не квапляться допомагати стороннім, бідним, нещасним смертним.
– Що ж, – усміхнулася вона, легенько мружачи фіалкові очі. – Міф має свій фундамент, з’явився він не без причини. Але ти не сторонній, Любистку. Я ж тебе знаю і люблю.
– Правда? – Поет також усміхнувся. – Досі ти добре це приховувала. Навіть траплялася точка зору, що ти не терпиш мене, цитую, наче морову заразу.
– Колись так було. – Чародійка раптом споважніла. – Потім я змінила погляди. Потім я була тобі вдячною.
– За що, коли можна спитати?
– Та годі про це, – сказала вона, бавлячись порожнім кубком. – Повернімося до питань важливіших. До тих, які ставили тобі у хліві, виламуючи руки із суглобів. Як воно було насправді, Любистку? Ти дійсно не бачив Ґеральта від часу втечі від Яруги? Ти насправді не знав про те, що після закінчення війни він повернувся на Південь? Що був важко поранений, так важко, що навіть розійшовся поголос про його смерть? Ні про що таке ти не знав?
– Ні. Не знав. Довгий час я розважався у Понт Ваніс, при дворі Естерада Тиссена. А потім у Нєдаміра в Генґфорсі…
– Ти не знав. – Чародійка кивнула, розстебнула каптанчик. На шиї її, на чорній оксамитці, блиснула всипана діамантами зірка з обсидіану. – Ти не знав про те, що після того, як Ґеральт одужав від ран, він поїхав у Заріччя? Не здогадувався, кого він там шукав?
– Про те я здогадувався. Але не знаю – чи знайшов.
– Не знаєш, – повторила вона. – Ти, який звичайно знаєш про все й про все співаєш. Навіть про справи такі інтимні, як чиїсь почуття. Під Блеоберісом я послухала твої балади, Любистку. Кілька красивих куплетів ти присвятив моїй особі.
– Поезія, – буркнув він, дивлячись на кухарку, – має свої закони. Ніхто не має почуватися скривдженим…
– «Волосся наче крукові крила, ніби
