вона прохолодно. – Дещо мене з ним поєднувало. Тому я його трохи знаю. Він не любив, коли нав’язувалися з допомогою. А якщо він допомоги потребував, то шукав її в осіб, до яких мав довіру. Від тих подій минуло більше року, а я… не мала від нього жодної звістки. А якщо йдеться про борг, то я йому винна рівно стільки ж, скільки й він мені. Не менше і не більше.
– То туди поїду я. – Він підвів голову. – Скажи мені…
– Не скажу, – перебила вона. – Ти спалився, Любистку. Можуть дістатися до тебе знову, що менше ти знаєш, то краще. Зникай звідси. Їдь у Реданію, до Дійкстри й Філіппи Ейльгарт, приклейся до двору Візіміра. І ще раз попереджаю тебе: забудь про Левеня з Цінтри. Про Цірі. Удавай, що ніколи не чув цього імені. Зроби, про що я тебе прошу. Я не хотіла б, аби тебе спіткало щось зле. Занадто сильно я тебе люблю, і занадто багато чим я тобі завдячую…
– Ти вже вдруге це сказала. Чим ти мені завдячуєш, Йеннефер?
Чародійка відвернулася, довго мовчала.
– Ти їздив із ним, – сказала вона нарешті. – Дякуючи тобі, він був не сам. Ти був йому другом. Ти був із ним.
Бард опустив погляд.
– Небагато він з того мав, – пробурмотів. – Не дуже він скористався з тієї дружби. Мав від мене головним чином клопіт. Щоразу мусив витягати мене з якихось тарапатів[13]… Допомагати мені…
Вона перехилилася через стіл, поклала руку йому на долоні, сильно стиснула, не сказавши жодного слова. В очах її був жаль.
– Їдь до Реданії, – повторила по хвильці. – До Третогору. Там будеш під доглядом Дійкстри й Філіппи. Не намагайся гратися в героя. Ти вплутався у небезпечну аферу, Любистку.
– Я це помітив, – скривився він, масажуючи руку. – Саме тому і вважаю, що треба застерегти Ґеральта. Ти одна знаєш, де його шукати. Знаєш шлях. Я здогадуюся, що ти там була… гостею…
Йеннефер відвернулася. Любисток бачив, як вона стиснула губи, як здригнулися м’язи на її щоці.
– Авжеж, доводилося колись, – сказала, а в голосі було щось невловимо дивне. – Доводилося мені бувати там гостем. Але ніколи – непроханим.
Вітер люто завив, зашарпав волоті трав, якими поросли руїни, зашумів у кущах глоду й у високій кропиві. Хмари прокотилися через колесо місяця, на мить освітивши величезну фортецю, заливаючи блідим, тріпотливим від тіней блиском рів і залишки муру, відкриваючи купи черепів, що шкірили поламані зуби, дивлячись у ніщо чорними дірами очних ямок. Цірі тихо писнула й накрила голову плащем відьмака.
Кобила, підштурхнута п’ятками, обережно переступила купу цегли, увійшла під зламану аркаду. Підкови, видзвонюючи по кам’яних плитах, пробуджували серед мурів примарні відлуння, заглушені виючим вітром. Цірі тряслася, учепившись пальцями в гриву.
– Боюся, – прошепотіла вона.
– Немає чого боятися, – відповів відьмак, кладучи долоню їй на плече. – В усьому світі важко знайти безпечніше місце. Це – Каер Морен, Відьмаче Оселище. Тут колись був красивий замок. Давно.
Вона не відповіла, низько схилила голову. Кобила Відьмака,
Тарапата – халепа, клопіт (
