style="font-size:15px;"> Вона роззирнулася, перевіряючи, чи хтось із нечисленних о цій порі гостей корчми не прислухається, почекала, поки дівка-прибиральниця піде до кухні.
– Також намагайся уникати зустрічей сам на сам із людьми, яких ти не знаєш, – сказала вона тихо. – З такими, які забувають при зустрічі передати вітання від спільних знайомих. Розумієш?
Він глянув на неї, заскочений зненацька. Йеннефер посміхнулася.
– Вітання від Дійкстри, Любистку.
Тепер уже бард полохливо роззирнувся навколо. Його здивування мало бути помітним, а вираз обличчя – кумедним, бо чародійка дозволила собі досить глузливу гримасу.
– При нагоді, – прошепотіла вона, перехиляючись через стіл, – Дійкстра просить про рапорт. Ти повертаєшся з Вердену, а Дійкстру цікавить, про що говорять при дворі короля Ервіла. Просив переказати тобі, що цього разу рапорт має бути конкретним, докладним і в жодному разі не віршованим. Прозою, Любистку. Прозою.
Поет проковтнув слину, кивнув. Мовчав, роздумуючи над питанням. Але чародійка його випередила.
– Надходять важкі часи, – сказала вона тихо. – Важкі й небезпечні. Надходить час змін. Прикро було б старіти з переконанням, що ти не вчинив нічого, щоб зміни, які надходять, стали змінами на краще. Правда?
Він погодився, кивнувши, відкашлявся.
– Йеннефер?
– Слухаю тебе, поете.
– Ті у хліву… Хотілося б знати, ким вони були, хто їх прислав. Ти забила обох, але ж ходять чутки, що ви вмієте витягати інформацію навіть із небіжчиків.
– А про те, що некромантія заборонена едиктом Капітулу, чутки не ходять? Заспокойся, Любистку. Ті горлорізи, напевне, й так знали небагато. Той, хто втік… Гм… З ним – інша справа.
– Ріенс. Він був чародієм, вірно?
– Так. Але не дуже вправним.
– А втім – втік від тебе. Я бачив, яким чином. Він телепортувався, чи не так? Чи це ні про що не свідчить?
– Вочевидь, свідчить. Про те, що хтось йому допоміг. Той Ріенс не мав ні достатньо часу, ні достатньо сил, аби відкрити овальний портал, підвішений у повітрі. Такий телепорт – це тобі не в кия дмухати. Зрозуміло, що хтось інший його відкрив. Хтось незрівнянно сильніший. Тому я боялася за ним гнатися, не знаючи, де опинюся. Але я послала услід за ним досить високу температуру. Потребуватиме чимало заклять і еліксирів проти опіків, але все одно на якийсь час буде позначений.
– Може, тебе зацікавить, що то був нільфгардець.
– Ти так вважаєш? – Йеннефер випросталася, швидким рухом вийняла з кишені ніж-метелик, крутнула в долоні. – Нільфгардські ножі зараз носить чимало осіб. Вони зручні й вигідні, можна їх сховати навіть за декольте…
– Не в ножі справа. Допитуючи мене, він вжив вираз «битва за Цінтру», «здобуття міста» чи якось так. Я ніколи не чув, аби хтось називав так ті події. Для нас це завжди була різанина. Цінтрійська різанина. Ніхто інакше не говорить.
Чародійка підняла долоню, глянула на нігті.
