style="font-size:15px;"> – Мабуть, ти знаєш, що говориш, бо ти ж – відьмак. – Борх налив собі пива з барильця. – Утім, здається мені, що кожна легенда повинна на щось спиратися. А в основу того щось таки покладено.
– Покладено, – підтвердив Ґеральт. – Частіше за все – марення, прагнення, туга. Віра, що немає меж можливому. А часом – випадок.
– Власне, випадок. Може, колись був золотий дракон, одноразова, неповторна мутація?
– Якщо воно так і було, то спіткала його доля усіх мутантів. – Відьмак відвернувся. – Він надто відрізнявся, аби вижити.
– Ха, – сказав Три Галки, – тепер ти заперечуєш закони природи, Ґеральте. Мій знайомий чарівник сказав би, що в природі будь-яка істота має своє продовження і виживає – в той чи інший спосіб. Кінець одного – це початок іншого, немає межі можливостям, принаймні природа таких не відає.
– Великим оптимістом був твій знайомий чарівник. Тільки одного він і не взяв до уваги: помилок, які робить природа. Або ті, хто з нею граються. Золотий дракон та інші подібні до нього мутанти, якщо й існували, вижити не могли. Бо на перешкоді їм стала дуже природна межа можливостей.
– І яка ж то межа?
– Мутанти, – м’язи на щелепах Ґеральта здригнулися сильніше, – мутанти стерильні, Борху. Тільки у легендах може вижити те, що не може вижити у природі. Тільки легенда й міф не знають меж можливого.
Три Галки мовчав. Ґеральт глянув на дівчат, на їхні обличчя, що раптом посерйознішали. Вея несподівано нахилилася у його бік, обійняла за шию твердою, м’язистою рукою. Він відчув на щоці її губи, мокрі від пива.
– Люблять тебе, – повільно промовив Три Галки. – Хай мене покрутить, вони тебе люблять.
– І що у тому дивного? – смутно посміхнувся відьмак.
– Нічого. Але це треба обмити. Господарю! Друге барильце!
– Не шалій. Найбільше – жбан.
– Два жбани! – проревів Три Галки. – Теє, я мушу на хвильку вийти.
Зерріканка встала, підняла з лавки шаблю, провела по залі тужливим поглядом. Хоча мить тому кілька пар очей, як зауважив відьмак, недобре поблискували, роздивляючись товстий капшук, ніхто не наважився вийти услід за Борхом, який, похитуючись, ішов до виходу. Тея стенула плечима й пішла за працедавцем.
– Як твоє справжнє ім’я? – запитав Ґеральт ту, яка зосталася біля столу.
Вея блиснула білими зубами. Її сорочка була трохи розшнурована, майже до меж можливого. Відьмак не сумнівався, що то черговий привід для провокації когось із зали.
– Альвеаенерле.
– Красиво.
Відьмак був упевнений, що зерріканка зробить скромне личко і підморгне йому. Не помилився.
– Вея?
– Гм?
– Чому ви їдете із Борхом? Ви, вільні воїтельки? Можеш пояснити?
– Гм.
– Що – гм?
– Він… – Зерріканка, морщачи чоло, добирала слова. – Він є… Най… красивший.
Відьмак
