Відьмак. Меч призначення. Анджей Сапковський
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Відьмак. Меч призначення - Анджей Сапковський страница 8
– А як трапилося, що Нєдамір не взяв тебе із собою? – поцікавився Ґеральт, скоса дивлячись на поета. – Адже ти був у Холопіллі, коли він вирушав. Чи король не любить людей мистецтва? З якої причини ти плавишся тут, замість того аби грати біля королівського стремена?
– Причина – то одна молода удова, – понуро сказав Любисток. – Холера б її узяла. Загуляв я, а на другий день Нєдамір і решта були вже за рікою. Узяли із собою навіть того Козоїда й розвідників із холопільської міліції, тільки про мене забули. Тлумачу це десятнику, а він знай своє…
– Є ґлейт – пускаю, – сказав байдуже алебардник, відливаючи на стіну хатинки митника. – Немає ґлейту – не пускаю. Наказ такий…
– О, – перервав Три Галки. – Дівчата з пивом повертаються.
– І не самі, – додав Любисток, устаючи. – Гляньте, який кінь. Наче дракон.
З боку березового гайка над’їжджали чвалом зерріканки, тримаючись обабіч вершника на великому, бойовому, неспокійному жеребчику.
Відьмак також устав.
Вершник носив фіолетовий оксамитовий каптан зі срібним гаптуванням і короткий плащ, обшитий соболиним хутром. Випростаний у сідлі, дивився на них з погордою – Ґеральт знав такі погляди. І не дуже їм радів.
– Вітаю панство. Я – Доррегарай, – представився вершник, поволі й з гідністю спішуючись. – Майстер Доррегарай. Чорнокнижник.
– Майстер Ґеральт. Відьмак.
– Майстер Любисток. Поет.
– Борх, на прізвисько Три Галки. А з моїми дівчатами, які отам-от витягають шпунт з барильця, ви, пане Доррегараю, уже познайомилися.
– Саме так, саме так, – сказав чародій без усмішки. – Ми обмінялися поклонами, я і чарівні воїтельки з Зерріканії.
– Ну, от і чудово. – Любисток роздав шкіряні кубки, принесені Веєю. – Тож напийтеся із нами, пане чародію. Пане Борху, десятнику давати?
– Зрозуміло! Йди до нас, пане вояче.
– Думаю, – сказав чорнокнижник, зробивши маленький елегантний ковток, – що до застави на мосту вас привела та сама мета, що й мене?
– Якщо ви маєте на увазі дракона, пане Доррегараю, – сказав Любисток, – то саме так воно і є. Я хочу бути там і скласти баладу. На жаль, оцей десятник, людина, видко, без розуміння, не хоче мене пропускати. Хоче ґлейту.
– Прошу вибачення. – Алебардник відпив свого пива, поплямкав. – У мене наказ на шиї висить. А кажуть, що чи не все Холопілля зібралося уже із возами й хоче рушити у гори за драконом. У мене наказ…
– Твій наказ, солдате, – насупився Доррегарай, – стосується мотлоху, який може завадити справі, дівок, що можуть поширювати розпусту й паскудну неміч, злодіїв, бродяг і гультяїв. Але не мене.
– Нікого без ґлейту не пропущу, – набурмосився десятник. – Клянуся…
– Не клянися, –