style="font-size:15px;"> – Може, і є, але поки що я їх не зустрічав. Ні, пані. Повторюю, самі ми дракона вб’ємо, без жодних чарів.
– Особливо, – додав Ярпен Зігрін, – що чари ті, напевно, також мають свою межу можливостей, якої ми, на відміну від нашої, не знаємо.
– Ти сам до цього додумався, – запитала повільно Йеннефер, – чи хтось тобі підказав? Чи не через присутність відьмака у тому зацному гроні ви такі зарозумілі?
– Ні, – сказав Богольт, дивлячись на Ґеральта, який, здавалося, дрімав, ліниво витягнувшись на попоні, із сідлом під головою. – Відьмак нічого до цього не має. Послухайте, вельможна Йеннефер. Ми зробили королю пропозицію, але він не удостоїв нас відповіддю. Ми ж терплячі, до ранку почекаємо. Якщо король умову прийме, їдемо далі разом. Якщо ні – ми повертаємося.
– Ми також, – пробурчав ґном.
– Жодних торгів не буде, – продовжив Богольт. – Або пан, або пропав. Повторіть наші слова Нєдаміру, пані Йеннефер. А я вам ось що скажу – угода й для вас добра, і для Доррегарая, оскільки ви з ним домовитеся. Нам, майте на увазі, драконячий труп непотрібний, тільки хвіст його візьмемо. А решта – ваша буде, тільки бери-вибирай. Не пожаліємо вам ані зубів, ані мозку, нічого, що вам для чародійства потрібно.
– Авжеж, – додав Ярпен Зігрін, хихочучи. – Падаль для вас буде, чародіїв, ніхто її у вас не відбере. Хіба що інші стерв’ятники.
Йеннефер встала, закидаючи плащ на плече.
– Нєдамір не чекатиме до ранку, – сказала різко. – Він погоджується на ваші умови вже тепер. Всупереч, знайте це, моїм та Доррегараєвим порадам.
– Нєдамір, – поволі вицідив Богольт, – виявляє мудрість, дивну для такого молодого короля. Бо для мене, пані Йеннефер, мудрість – це, між іншим, уміння пропускати повз вуха дурні чи нещирі поради.
Ярпен Зігрін пирхнув у бороду.
– Інакше заспіваєте, – чародійка взялася в боки, – коли завтра дракон вас розхльостає, подірявить і потрощить кістки. Чоботи мені лизатимете і скиглитимете про допомогу. Як завжди. Якщо я добре вас знаю, якщо добре знаю таких, як ви. А я вас до нудоти знаю.
Вона відвернулася й пішла у темряву без слова прощання.
– У мої часи, – сказав Ярпен Зігрін, – чарівники сиділи у вежах, читали вчені книги й змішували всіляку мерзоту у тиглях. Не плуталися у воїв під ногами, не втручалися у наші справи. І не крутили задком у хлопів перед очима.
– Задок, скажімо чесно, нічогенький собі, – сказав Любисток, настроюючи лютню. – Га, Ґеральте? Ґеральте? Гей, де подівся наш відьмак?
– А яке нам до того діло? – буркнув Богольт, підкидаючи дерево у вогонь. – Пішов. Може, за потребою, прошу мосьпанство. Його справа.
– Напевне, – погодився бард і вдарив долонею по струнах. – Заспівати вам щось?
– А й заспівай, холера, – сказав Ярпен Зігрін і сплюнув. – Але не думай, Любистку, що я дам тобі за твоє бряжчання хоча б шеляг. Тут, хлопе, не королівський двір.
– Воно й видко, – кивнув трубадур.
V
