без ґлейту…
– Двісті лінтарів вистачить? – Ґеральт спокійно витягнув з кишені капшук, отриманий від товстого війта.
– Ґеральте, – загадково усміхнувся Три Галки, – ти все-таки…
– Вибачаюся, Борху. Прикро мені, що не поїду із вами до Генґфорсу. Може, іншим разом. Може, ми ще зустрінемося.
– Нічого мене не тягне до Генґфорсу, – повільно сказав Три Галки. – Зовсім нічого, Ґеральте.
– Сховайте той мішок, пане, – сказав грізно майбутній сотник. – Це звичайний підкуп. Навіть за триста не пропущу.
– А за п’ятсот? – Борх вийняв свого капшука. – Сховай мішок, Ґеральте. Я заплачу мито. Це мене почало розважати. П’ятсот, пане солдате. По сто за голову, враховуючи моїх дівчат як одну чарівну штуку. Як воно?
– Ой-єй-єй, – забідкався майбутній сотник, ховаючи під куртку капшук Борха. – Що я королю скажу?
– Скажеш йому, – відповів Доррегарай, випрямляючись і витягаючи з-за пояса оздоблену паличку зі слонової кістки, – що страх тебе обійняв, як ти це побачив.
– Що, пане?
Чародій махнув паличкою, крикнув закляття. Сосна, що росла на скалі над берегом, спалахнула, вся, миттєво, від землі до верхів’я вкрившись шаліючим полум’ям.
– На коней! – Любисток, зриваючись із землі, закинув за спину лютню. – На коней, панове! І пані!
– Запору геть! – заревів до алебардників бородатий десятник, який мав великі шанси стати сотником.
На мосту, за заслоном, Вея натягнула віжки, кінь затанцював, забив копитами по колодах. Дівчина, метляючи кісками, крикнула пронизливо.
– Слушно, Веє! – крикнув у відповідь Три Галки. – Далі, мосьпани, на коней! Поїдемо по-зерріканськи, із гуркотом і свистом!
ІV
– Ну й гляньте, – сказав найстарший з Рубайл, Богольт, величезний і масивний, наче стовбур старого дуба. – Нєдамір не прогнав вас на всі чотири боки, прошу мосьпанство, хоча я був упевнений, що, власне, так він і зробить. Що ж, не нам, худорідним, ставити під сумнів королівські рішення. Мостіть собі лігвища, хлопці. А так, між нами, відьмаче, про що ти з королем балакав?
– Ні про що, – сказав Ґеральт, зручніше спираючись спиною на підтягнуте до вогню сідло. – Він навіть із намету до нас не вийшов. Вислав тільки свого фактотума, як там його…
– Ґилленстерна, – підказав Ярпен Зігрін, кремезний бородатий ґном, вкочуючи у вогонь величезний смоляний пеньок, якого притаскав із хащів. – Надутий молодик. Свиня годована. Ми як приєдналися, то прийшов, носа задер до самого неба, фу-фу, пам’ятайте, каже, ґноми, хто тут командує, кого тут слухатися належить, тут король Нєдамір наказує, а слово його – закон, і всяке таке. Стояв я, слухав і думав собі, що накажу своїм хлопцям повалити на землю та й обісцю йому плащ. Але вирішив – най йому, знаєте, знову балачки пішли б, що ґноми злостиві, що агресивні, що сучі діти і що неможлива… як воно там зветься, холера… колокзистенція,[8] чи як там. І одразу знову десь був би погром, у якомусь містечку.
Ярпен Зігрін має на увазі «коекзистенція», від лат. «existencia», «існування»; буквально – «співіснування».
