туди принести, ті три жбани.
Зерріканки захихотіли й одночасно підморгнули.
– Яку бажаєш? – запитав Три Галки. – Га? Ґеральте?
Відьмак почухав потилицю.
– Знаю, що вибрати важко, – сказав із розумінням Три Галки. – Я і сам часом маю з тим клопіт. Добре, розберемося у діжці. Гей, дівчата! Допоможіть мені піднятися по сходах!
ІІІ
На мосту був заслін. Дорогу загороджувала довга солідна балка, посаджена на дерев’яні козла. Перед нею і за нею стояли алебардники у шкіряних, оббитих залізом куртках і кольчужних капюшонах. Над заслоном важко вилася пурпурна хоругва зі знаком срібного грифа.
– Що за дурня? – здивувався Три Галки, під’їжджаючи ступою поближче. – Немає проїзду?
– Ґлейт є? – запитав найближчий алебардник, не виймаючи з рота прутика, якого жував – невідомо, чи то від голоду, чи щоб згаяти час.
– Який ґлейт? То що, мор? А може, війна? За чиїм наказом блокуєте шлях?
– Короля Нєдаміра, пана Кайнгорна. – Стражник пересунув прутик у протилежний кутик рота й вказав на хоругву. – Без ґлейту в гори не можна.
– Ідіотизм якийсь, – сказав Ґеральт змученим голосом. – Це ж аж ніяк не Кайнгорн, але Холопільський край. Це Холопілля, не Кайнгорн стягує мито з мостів на Браа. Що має до того Нєдамір?
– Не мене питайте. – Стражник виплюнув прутик. – Не моя справа. Мені аби ґлейти перевіряти. Якщо хочте – балакайте із нашим десятником.
– А де він?
– Отам, за садибою митника, на сонечку гріється, – сказав алебардник, дивлячись не на Ґеральта, а на голі ноги зерріканок, які ліниво потягувалися у сідлах.
За хаткою митника, на купі висушених колод, сидів стражник, руків’ям алебарди малюючи на піску жінку, а скоріше, її фрагмент, побачений з оригінального ракурсу. Поряд із ним, делікатно пощипуючи струни лютні, напівлежав худий чоловік у насунутому на очі химерному капелюшку кольору сливи, оздобленому срібною пряжкою і довгим, нервовим пером чаплі.
Ґеральт знав той капелюшок і те перо, прославлені від Буйни до Яруги, знамениті у дворах, фортецях, шинках, заїздах та борделях. Особливо у борделях.
– Любистку!
– Відьмак Ґеральт! – З-під капелюшка глянули веселі сині очі. – Оце так! І ти тут? Ґлейта, раптом, не маєш?
– Що ви всі з тим ґлейтом? – Відьмак зіскочив із сідла. – Що тут відбувається, Любистку? Ми хотіли перейти на другий берег Браа, я і той лицар, Борх Три Галки, і наш ескорт. А, як виявилося, не можемо.
– Я також не можу. – Любисток устав, зняв капелюшок, уклонився зерріканкам із перебільшеною галантністю. – Мене також не хочуть пропускати на той берег. Мене, Любистка, найславетнішого менестреля і поета у радіусі тисячі миль, не пропускає оцей от десятник, хоча, як бачте, також людина мистецтва.
– Нікого без ґлейта не пропущу, – сказав десятник понуро, після чого додав до свого малюнка фінальну деталь, дзьобнувши кінчиком держака у пісок.
– Ну
