що коли дракон з’явиться десь, то, замість того щоби слати за професіоналами, можна йому тихцем дати отруту – і далі борсатися у збіжжі з дівками. Якщо така процедура пошириться, то хіба жебрати нам доведеться. Що, ні?
– Правда, – додав Ярпен. – Тому, кажу вам, із тим шевцем має статися щось погане до того, як він, тягти його мати, до легенди потрапить.
– Якщо має статися, то станеться, – сказав впевнено Ніщавка. – Залиште це на мене.
– А Любисток, – підхопив ґном, – сраку йому в баладі обробить, на сміх підніме. Щоби були йому ганьба й сором на віки вічні.
– Про одне я забув, – сказав Ґеральт. – Є тут один, хто може вам усі плани поплутати. Який ні на які розділи та умови не піде. Я кажу про Ейка з Денесле. Ви із ним розмовляли?
– Про що? – проскреготів Богольт, палицею поправляючи колоди у вогнищі. – З Ейком, Ґеральте, не поговориш. Він на інтересах не розуміється або в домовленостях участі не бере.
– Коли ми під’їжджали до вашого табору, – сказав Три Галки, – ми його зустріли. Стояв навколішки на камінні, при повному озброєнні, і витріщався у небо.
– Він так постійно робить, – сказав Пильщик. – Медитує або молиться. Говорить, що треба так, бо йому богами наказано людей від зла охороняти.
– У нас, у Крінфріді, – буркнув Богольт, – тримають таких у хліву, на ланцюгу, й дають їм шматок вугілля, тоді вони на стінах дурню всяку малюють. Але досить уже тут про ближніх пліткувати, поговоримо про справи.
У коло світла безшелесно увійшла невисока, загорнута у вовняний плащ молода жінка із чорним волоссям, зібраним золотою сіточкою.
– Що воно так смердить? – запитав Ярпен Зігрін, удаючи, що не бачить її. – Наче сірка, ні?
– Ні. – Богольт, дивлячись убік, демонстративно потягнув носом. – Це мускус чи якісь інші пахощі.
– Ні, то хіба… – скривився ґном. – Ах! Це ж вельможна пані Йеннефер! Вітаємо, вітаємо!
Чародійка повільно обвела поглядом присутніх, на хвильку зупинивши блискучі очі на відьмаку. Ґеральт злегка усміхнувся.
– Дозволите присісти?
– Авжеж, авжеж, добродійко ти наша, – сказав Богольт і чхнув. – Сідайте отут, на сідлі. Кеннете, воруши жопою і подай чародійці сідло.
– Панове тут про справи, як я чую. – Йеннефер усілася, витягнувши перед собою зграбні ноги у чорних панчохах. – Без мене?
– Не насмілилися б ми, – сказав Ярпен Зігрін, – непокоїти таку поважну особу.
– Ти, Ярпене, – Йеннефер примружила очі, повертаючи голову до ґнома, – краще помовч. З першого дня ти наполегливо ставишся до мене, як до повітря, тож роби так і далі, не муч себе. Бо мене воно також не мучить.
– Та що це ви, пані Йеннефер. – Ярпен вишкірив у посмішці нерівні зуби. – Хай на мене кліщі наповзуть, якщо я не ставлюся до вас краще, ніж до повітря. Повітря, наприклад, я, буває, псую, на що з вами я б не наважився жодним чином.
Бородаті «хлопці» гучно
