прив’язали біля стайні. Богдан з цікавістю заглянув всередину – на нього сумними очима дивилася плямиста чорно-руда корова. Десь в глибині виднілися білі плями свиней.
– Йдемо до хати, – гукнув його Охрім.
Козаки перетнули подвір’я і зайшли в темні сіни. Відразу в ніздрі вдарив запах топленого воску. Зайшли до кімнати і стали, як вкопані.
В кімнаті було видно як вдень. У кожному кутку, на полицях, горіли свічки. На столі стояв запалений каганець. Навколо нього стояли різні наїдки і страви, а також пузата бутля горілки і глек з якимось напоєм.
– Нас ніби тут чекали, – задоволено мовив Охрім. – Гей! Хазяї! Де ви поділися?!
Тут Богдан помітив, що хтось лежить на лаві у дальньому кутку кімнати.
– Глянь. Там хтось лежить. Напевно вже нализався.
– Не думаю, що він вечеряв, – кинув оком на стіл старий козак.
Він підійшов до лавки і потряс за плече лежачого.
– Ставай! Приймай гостей! Ставай!
Жодної відповіді. Ніякого руху.
– Ставай трясця твоїй матері! Ставай, бо сядемо без тебе!
Він перевернув лежачого горілиць, уважно придивився. Враз посерйознішав. Приклав вуха до грудей. Прислухався.
– Богдане, дай-но мені оте люстерко.
Приклав дзеркальце до вуст. Почекав, поглянув на нього – не запітніло.
– Що там?
– Нічого доброго. Представився наш господар. Царство йому небесне.
Витягнув ножа різнув по зовнішній стороні кисті, роблячи глибокий надріз. Жодної реакції. Точно вмер.
Обоє замовкли.
Потріскував віск і сизий димок вився під стелю. Неясні тіні колихалися по кутах. Більше нікого не було в хаті. Вони – самі.
Охрім витягнув люльку і задимив. По кімнаті рознісся запах тютюнового диму. Діжка взяв з нього приклад.
– Приготував вечерю і загнувся…
– Ги! – красномовно підтримав Богдан.
– Не пропадати ж стравам. – пляшка, неначе приворожила Охріма – він не відводив від неї погляду. – Повечеряємо, заодно пом’янемо цього чоловіка, – перехрестився. – Прости Господи! – побожно звів очі догори і взявся за бутлю.
– Може він не сам жив? Не можна так! Якось не по собі мені тут. Може візьмемо трохи їжі і переночуємо у степу.
– Ще чого?! Візьмемо їжу і підемо! Як злодії! Ні, я ніде не піду з цієї хати. Сідай! – наїжачився козак.
Вмостився на лаву перед столом. Поглянув на Богдана. Той трохи постояв, подумав.
«Засміють, коли взнають, що покійника перепудився!» – промелькнула думка.
Важко зітхнув і сів так, щоб бачити мерця.
Взялися за вечерю. Для початку випили, а потім взялися до смачної юшки, соломахи, перепічок та запашистого узвару. Коли голод був вгамований, Охрім сперся на стіну, попустив пояс, поклав руку на ще теплу піч.
– Хе, добре.
– Може переночуємо надворі? Я бачив на подвір’ї копицю сіна.
– Спи,
