помітною дорогою віз поїхав десь у глиб степу. Жодного звуку не долинуло до козаків. Навіть звичного скрипу коліс. Поволі хура перетворилася на маленьку цятку і щезла у буйнотрав’ї. Як примара.
– Тьху, – сплюнув Богдан, а Крутивус перехрестився.
– Поїхали.
Ще здаля вони почули бамкання дзвону.
В’їхавши в містечко, почали петляти його кривими вуличками. Всюди діловито сновигав міський люд. Хлопчаки бігли за козаками, а ті пережартовуючись і залицяючись до молодиць їхали до пристані, щоб Дніпром, вже на човні, добратися до Січі.
Звуки дзвонів заполонили все навколо.
Назустріч їм йшла похоронна процесія.
Вершники вступилися з дороги і стали коло живоплоту, обіпершись на який, курив люльку старий дід.
– Дай Боже здоров’я, батьку!
– Здоровенькі були, козаки! Куди прямуєте?
– На Січ. А кого це хоронять? – Охрім покрутив пишний вус.
– Грицька Мартинюка. Сирота. Нетутешній він. Але давно тут жив. Помер сьогодні вночі. Кажуть страшною смертю. Цілу ніч репетував на всю околицю, наче його різали.
– А що так скоро хоронять?
– Так смердить і гниє швидко, тьху! Мабуть правду кажуть, що з нечистим водився. Тепер його тіло і після смерті страждає. А що вже про душу казати?
– Що справді з нечистим? – поцікавився Богдан.
– Цього напевно не знаю, але люди кажуть.
Охрім хвильку помовчав.
– Діду, а хто живе у тій хаті, що в чотирьох верстах на півночі?
– В якій хаті? Немає там ніякої хати. Кхе-кхе!
Козаки переглянулися.
– Як нема, ми ж там ночували!
– Не може того бути. Я тут змалку живу. Всю околицю знаю. Нема там ніякої хати. Хоча, – він на хвильку задумався. – Точно! Пригадав! Років тридцять тому, я молодий ще був, там колись стояла хата. Жила в ній одна сім’я. Як ж його звали… Ага! Мартин Бортник! Родина Бортників. Вони прибули на ці землі десь із Покуття. Лишень влаштувалися, як серед ночі, якісь горлорізи перебили їх, пустили в господарку червоного півня. Спалили все дотла. Ех, файна була в них корова… Кхе-кхе! Чорно-руда, а скільки молока давала! Я хтів купити та не продали мені. От й погибла, разом з господарями. Знаєте, десь цей хлопчина тоді й появився. Знаєте, він трохи схожий на Мартина Бортника. Якби тоді не всіх побили, я б подумав, що це його син.
– Дивно!
Крутивус помітив як зблід Богдан.
– Що з тобою?
Мимо них якраз йшла процесія: хура з труною, священик з дяком, кілька змученого виду хлопів й бабки в яскравих хустках.
– Чорно-руда корова… – бурмотів Діжка собі під ніс.
Раптом запряжений у віз кінь спіткнувся і заточився. Хуру перехилило кришка з домовини трохи зсунулася набік і з-під неї висунулася рука. Декілька чоловіків підбігли і все поправили. Процесія знову рушила і сховалася за поворотом.
Козаки
