«Зустрічай гостя радо, проводжай швидко». Ходімо зі мною, мій любий юний друже. Ви й години не пробудете у моєму домі супроти вашої волі, хоча я дуже засмучений, що ви їдете і так раптово вирішили зробити це саме зараз. Ходімо ж!
Взявши лампу, граф – із статечно серйозним виглядом – повів мене сходами, а потім через залу. Раптом він зупинився:
– Чуєте?
Десь зовсім поруч несподівано завила сила-силенна вовків.
Схоже було, що цей звук несподівано виник за порухом його руки, так само, як оркестр робить різкий перехід за помахом палички диригента. Почекавши якусь мить, граф із тим самим серйозним виглядом знову рушив до дверей, а потім, витягнувши масивні засуви і повідчіплявши важкі ланцюги, потягнув двері на себе.
На мій превеликий подив, виявилося, що вони незамкнені. Я підозріло озирнувся довкола, але ключа ніде не побачив.
Коли двері почали відчинятися, завивання вовків стало гучнішим і злішим; ось у прочиненому проміжку показалися їхні червоні пащі; вовки підстрибували, дряпаючи двері гострими пазурами і ляскаючи зубами. Я зрозумів, що суперечити графові цієї миті було повним безглуздям. Із такими союзниками на його боці я нічого не зміг би вдіяти. А двері тим часом продовжували відчинятися, і мене від вовків відділяла лише постать графа, який стояв на вході. Раптом мені спало на думку, що саме цієї миті і саме в такий спосіб, може, мені судилося померти: граф замислив кинути мене на розтерзання вовкам, та ще й з моєї власної ініціативи. Така диявольська жорстокість була саме у стилі графа, тож я, хапаючись за останній шанс, щосили заволав:
– Зачиніть двері, я почекаю до ранку!
Закривши обличчя руками, я спробував приховати сльози гіркого розчарування. Одним порухом своєї кремезної руки граф різко зачинив двері, і клацання величезних засувів, що вскакували у свої отвори, луною прокотилося через залу.
Ми мовчки повернулися до бібліотеки, і за одну-дві хвилини я повернувся до своєї кімнати. На прощання граф зробив мені ручкою; очі його світилися червонуватим відблиском тріумфу, а посмішкою міг би пишатися навіть Іуда в пеклі.
Зайшовши до своєї кімнати і збираючись лягти, я почув під дверима якийсь шепіт. Я потихеньку підійшов до них і прислухався. Якщо мене не зраджують власні вуха, то це був голос графа:
– Геть, геть додому! Ще не час. Зачекайте, майте терпіння. Завтра вночі настане ваш час, завтра вночі!
Почулося тихе дзюркотіння милозвучного сміху; скипівши несамовитою люттю, я ривком розчинив двері й побачив перед собою отих трьох страхітливих жіночок; вони стояли і облизувалися. Побачивши мене, вони зловтішно загиготіли і побігли геть. Я гайнув до своєї кімнати і кинувся на коліна. Невже мій кінець так близько? Завтра! Завтра? Господи, допоможи мені й моїм близьким!
30 червня, ранок. Ці рядки можуть бути останніми у моєму щоденнику. Прокинувшись перед світанком, я став на коліна, вирішивши, що коли прийде смерть, то я мушу бути до цього готовим.
Нарешті я відчув у повітрі
