затертому папері своїм великим пальцем дорогу, ліс, поле, бо зрозумів, що ті дивляться на неї як барани на нові ворота.
– А куди вам треба, може, я не в той бік направляю? – перепитував знову.
– На Конотоп нам, потім на Суми, – говорив командир уже тихіше, ховаючи свою карту.
– Тоді по цій дорозі до самої річки, у Макошино перепитаєте, щоб не збитися. Їдьте з Богом, – сказавши на дорогу традиційні слова, він відступив далі до дерева.
Кіннота рушила вперед, і вже коли проїжджали останні ряди, хтось голосно закричав:
– То це ж контра! Ви кого відпустили? Це ж точнісінько такий, яких ми наздоганяємо! А може, відстав чи розвідником у них служить? Шпіон! Це дядько Сава з Березівки, купець він. Бач як прикинувся перед вами, лахміття на себе надів, він ніколи в такому не ходив! – кричав щосили Дем’ян Соломко, який теж був з того села.
Пішов битися за радянську владу, бо дуже вона йому в душу запала. На землі робити він не любив, та не дуже і вмів. Батько його теж так працював, наймався інколи, міг пропити зароблене, а мати ледь кінці з кінцями зводила, бо дітей багато було. «У червоних непогано, їсти дають, махорку, ще і вдягтися можна в добру одежу, інколи маєтки грабували, та і простих людей не дуже жаліли», – почути можна було від таких, як Дем’ян.
– Ану, схопіть грамотного того, нехай ще раз розкаже, хто він такий! – подав команду командир і знову покосився на Саву.
Два червоноармійці зірвалися з коней і вмить зв’язали Саві руки. До них приєднався і Дем’ян, який пильно придивлявся до земляка, сопів, бо відчував, що прийшов його час показати себе. Інші пропустили таку птицю, а він упізнав. Чим не герой?
– Та він, точно він! Руденко, а звуть Савелієм Афанасійовичем, – доповідав командирові, вигинав колесом груди, точнісінько як півень на подвір’ї. – Де був, дядьку? Розкажеш сам чи будеш чекати, поки під дихало тобі дадуть? – цідив крізь зуби мало не в саме обличчя.
– Не сказав одразу, бо не знав, що за люди їдуть. Самі розумієте, як воно зараз. Щойно білі були, всі поля вигарцювали, стрілянину в лісі й зараз ще чути. Так що вибачайте, – виправдовувався той як міг.
Він не любив кланятися і зараз не став, лише глянув на командира, який гордо сидів на коні, поклавши одну руку на кобуру з наганом.
– Так, так… Кажеш, купець.
– Купець, командире. Ходив у Чернігів, узнавав, як справи у торговельному плані, може, що виросте цього літа і в нас, то все одно продавати доведеться.
– Не прийдеться, – косо глянув той на нього. – Весь хліб робітникам у міста піде, які за народну владу борються. А ти свій хліб віддаси?
– Я проти влади ніколи не йшов, що скаже, те й робитиму. А нам за нього платити будете і якими? У нас зараз різні гроші ходять, одні керенки дають, другі – миколаївські, треті рублями розраховуються. Та тільки різниця велика між ними.
– А ось таких ти не бачив? – Комісар, скрутивши дулю, намагався
