людину, нагодувала, а ти вилежався та он що виробляєш!
– Досить тобі, жінко! Пусти його, а то до смерті заб’єш, – почувся голос командира, який спішив виручати свого бійця. – Ти чого поліз? – гримав він на солдата, який, підвівшись, мовчки обтрушував зі своїх штанів свіжу землю. – Бачив, що ти слідом подався, подумав, що по-мирному домовилися, ще й пожалів, що не сам. Баба здорова, прибила б тебе своєю лопатою, – посміхався в руді від махорки вуса та поглядав на бійців, які теж поспішали на той крик, протираючи заспані очі.
– Чого це ви на її боці, я теж не проти потішитися з такою кралею, ніхто і не взнає, всі сплять, воно ще тільки сіріє. Нічого з нею не станеться, – пропонував хтось позаду тої юрби.
– А ти спробуй підійти, я тобі швидко розчавлю все, що в штанях є! – закричала Горпина, направивши заступ на їхній гурт. – Тільки спробуй наблизитися, до кінця днів баби не знатимеш! – погрожувала невідомо кому.
– Хлопці, та в неї ж сам Щорс спинявся, – виручав Сава. – Дивіться, щоб не було вам неприємностей, – крикнув здалеку, бо стояв біля самої хати та переживав за Горпину.
– А я й розкажу йому, як ці бійці за народну владу воюють. Я до них з усією душею – і суп їм поставила, і картопельку ще збиралася, а вони бач які! – кричала, поправляючи спідницю, кофтину та чорне волосся, яке розтріпалося й забруднилося землею.
– То й роби, що задумала, пожартували трохи хлопці, мабуть, моргала котромусь. Чого б вони самі за тобою бігли? Баби не бачили, чи що? – всі почули голос командира, – А я з ними проведу політроботу, щоб спали краще іншим разом, а не баб сочили. – І, вдавши, що нічого не сталося, мовчки пішов у двір, за ним і всі інші попленталися.
Сходило сонце, червоноармійці почали вмиватися, а Сава знову пішов поїти коней, бо руки на ніч йому вже забули зв’язати, але втекти він все одно не ризикнув. «Якби були всі чужі, то, може, і наважився б, а Дем’ян свій, все тут знає, і дружків його в селі багато, від тої нечисті не сховатися», – таке крутилося на думці аж до ранку, переплутуючи план втечі, який не виходив з голови.
– Дядько все-таки молодець, – сказав Микола, тримаючись за свою руку після ранішньої перев’язки.
– Непоганий, хоч і контра. Коней сіном вдосвіта нагодував і до колодязя повів. А Дем’ян ще спить, хильнув, мабуть, багацько, навіть руки дядькові забув зв’язати, – говорив командир, дивлячись, як один боєць намагається його розбудити.
– Заходьте снідати, хто вже вмився, бо всі одразу в хаті не поміститесь, – запрошувала Горпина, неначе нічого й не сталося. – Та й ложок так багато у мене немає, по черзі будете, – командувала тепер вона, розуміючи, що всі хочуть їсти.
Наївшись гарячого Горпининого супу, червоні вояки подобріли, навіть дякувати стали. Потім сіли на коней і зібралися рушати в дорогу. Сава стояв мовчки біля Горпининого плетеного тину і відчував, що про нього зараз згадають. Але що буде потім? «Усе нібито нічого, – думала й собі про це Горпина, –
