style="font-size:15px;"> – Саво, нема ніякої кари. Поки ти їздив, і в нас влада помінялася, більшовики знову хазяйнують. Декілька днів тому на зборах була організована артіль, кажуть, що перша в нашій губернії. Та й після того нічого страшного не сталося.
– Спішать, значить, наші поперед батька в пекло. Спішать… – говорив він про своє.
– А я думаю, що такий наказ вони отримали, бо ми – центр волості. Поки що п’ять чоловік у ту артіль записалися. Не вірю, що силою туди потягнуть, мабуть, хтось видумав, бо все тихо.
– Чи ти на збори ходила? До чого додумалася! – Він дивився з-під лоба.
– І не збиралася, я в Яковенків розпитувала, вони там були, хотіли послухати, про що наші перевертні говоритимуть.
– Може, так і зроблять, як казали.
– Невже? Хто ж зараз піде, кожен своє поле обробив, посіяв і посадив, а тепер з таким полем іти в комуну? То що ж це воно таке, Саво?
– Сам не знаю, що діється, – сказав та знову давай оглядати свій двір, своє господарство.
Потім ще деякий час стояв у дворі і дивився на небо, на якому вже почали мерехтіти зірки.
– Жити б та й жити, а воно… Більшовицька революція уже і до нас доходить, – промовив із сумом та й пішов до хати.
Проня дістала вечерю з печі, поставила її на стіл, сама сіла перед чоловіком та все придивлялася до його змарнілого обличчя. Григорій з Манею порали худобу, двоє менших діточок терлися біля батька, чекаючи гостинців, які він завжди привозив, але, не дочекавшись, пішли спати.
– Їж, Саво, може, що не так, то я завтра наварю і напечу. Вечеряй, – щебетала жінка, скучивши за чоловіком.
– Я сьогодні ще не снідав, – повідомив Сава, пригадуючи свій тривожний ранок.
– Матінко Божа! З учорашнього дня голодний?
– Голодний – то нічого, в думах я, Проню. Погані думки в голову зайшли, дихати не дають, серце тиснуть.
– Не бери ти до серця так близько, може, все обійдеться, а то заслабнеш, тоді все немиле буде, – приклала сердешна руки до грудей та аж схилила голову набік.
– Досить тобі причитати, краще вийди у двір та подивися, хтось у нашу хвіртку стукає. Може, той червоний жених вернувся. Він-то хлопець нічого, але нехай їде своєю дорогою. Провів я його по честі й по совісті. Чого йому ще від мене треба?
Проня поспішила до хвіртки, а сама так перейнялася Савиними думками, так їй було його шкода, ще і майбутнє, про яке мало розуміла, дуже лякало, тож, думаючи про своє, незчулася, як голосно і неприязно спитала:
– Чого тобі, хлопче, треба? Усі вже сплять, Афанасійович мій уже давно спочиває.
– То ти до нас, Проню, чи когось іще чекаєш? – почула знайомий голос у відповідь.
Швидко відчинила хвіртку. Перед нею стояли поважні люди – Савині приятелі – Архип Невжинський, Никифор Левенець і Пилип Ковшар, яких теж не так давно куркулями охрестили.
– Та ні, не до вас, звичайно, – зніяковіла за свої слова. – Ви,
