гнида! А батько його знов гроші пропив, як тільки дав я йому за роботу. Усе до останньої копійки, тільки на третій день привезли його з Березного. Лежав на возі, неначе Богу душу віддав, ще й обмочився, смерд вонючий. Жінка бідна наступного дня кусок хліба просити приходила. Ото пролетаріат, а ти про ревком кажеш! – ще дужче хрипів Ковшар чи від люті, чи від нервів.
– Хоч смерд, хоч гнида, а в комбід прийняли його. Це, Саво, поки тебе не було, більшовики у нас комітет бідних селян створили. Бідняки туди самі подалися, а середняків у комітети незаможних селян – у комнезами запрошують. Кажуть, що коли вони не будуть той комнезам підтримувати, то їх тоді підкуркульниками називатимуть. І понавигадували ж, бісові діти! Тільки для чого? – крутився на лаві Левенець, ніби там йому щось муляло.
– Це вони поміж селян клин задумали вбити, щоб нас швидше у ту комуну втягти. Нібито селяни самі того хочуть, а не більшовики їх змушують. Тоді забирати добро наше легше буде, бо їх більше, а ми проти – значить, контра, як зараз кажуть.
– Де ж тоді наша незалежна держава? Ти, Саво, у груди себе бив, коли про неї розказував минулого разу. Я за Росію царську глотку рвав, а ти за нашу незалежну державу. Як ти її тоді називав? – перепитував Ковшар, заглядаючи в Савині очі.
– Українська народна республіка, – подав свій голос Архип після довгої мовчанки.
– То де ж вона, та наша республіка, де та Центральна рада, на яку ми надіялися? А ще краще почни про неї спочатку, бо все вже переплуталося у голові. Мабуть, Саво, горілка в тебе кріпка дуже, або я дурний став від таких новин. А ще скажу тобі, що ти страху привіз, мабуть, більше, аніж грошей. Нехай би воно краще спріло все у ямі, те зерно наше, ніж така напасть. То з чого ж воно все почалося? – розмахував Левенець руками та стукав по столу, вже не пам’ятаючи себе.
– Після того як у Росії сталася в лютому революція, в Україні зібралися поважні люди від партій, від інтелігенції, від робітників і солдат, – намагався спокійно розказувати Сава, розпочавши здалеку.
– А ми? – не витримував Левенець.
– І від нас з вами там були представники, від земських управ, і від нашої також. Ось у газеті про це написано. Я ж газети вам віз, вони у чемоданчику були, а гроші за пазухою. Коли наздоганяли червоні, то я його у траву за тополю кинув, а гроші не встиг. Сьогодні під вечір Грицька послав, він знайшов і привіз. – Сава розправляв газети і складав одну до одної. – Не пропали. Дуже хотів зберегти і вам почитати.
– Давай ще по одній вип’ємо з горя і кажи, про що питали. – Левенець підставляв свою чарку поближче до Савиної руки і поглядав на інших. – Ви ж знаєте, що я не п’яниця, упаси Господи й надалі. Це тільки сьогодні від такої політики потягло, може, востаннє.
Усі мовчки випили, бо різонули вуха такі слова і зашкребло у кожного на душі.
– Я тобі про з’їзд кажу. Ось дивись, тут соціал-демократи були, соціал-революціонери, і наша партія також – Українська селянська спілка. А про Михайла Грушевського як багато написано! Так от, усі делегати
