це було зимою, ще до Різдва, а після того Центральна рада знову прийняла Універсал, це який уже буде, – Сава загинав пальці на руці, перелічуючи всі. – Четвертий, виходить. Ось у мене про це газета є. Я той Універсал разів двадцять читав.
– Тому-то він у тебе такий затертий, там уже нічого не видно, – придивлявся до газети Левенець.
– Усе тут видно. Українська народна республіка стає самостійною, незалежною. Оце ти бачиш? І про територію тут є, і про свої гроші – гривні, і про свій прапор синьо-жовтий.
– Ви дуже, Афанасійовичу, не смакуйте, бо я ж кажу, що більшовицьке військо з матросами від Харкова пішло на Київ, а наші знову не про армію, а про гроші та про прапор. До вас бандити лізтимуть, а ви не за гвинтівку, а жінці та дітям розказуватимете, як далі жити збираєтеся? – вже сердито говорив Невжинський.
– Я тобі завжди допомагав, Архипе, можна сказати, робити навчив, а ти вже на мене покрикуєш. То це тільки один раз до панів сходив, – сердився Сава.
– Вибачайте, Афанасійовичу, коли щось не так, бо я теж за наше діло вболіваю, а не за те, хто як розкаже. Я ж завжди з вами, до кого мені ще хилитися, а ви від мене, та все про панів нагадуєте. Пішов до них, бо хотів узнати, що там кажуть, щоб і ми з вами знали.
– Так… Пити більше не будемо, а лампу задуй, Саво, надворі сіріє, і Проня, он, сидячи заснула, – показав Левенець на ширму. – Хлопці, давайте розходитися, вже світає. Нашого з вами голосу в жодній раді немає, і ніхто в нас нічого не питав. Мені оце який би не був уряд, аби тільки землю не забирали, бо все вирощував, а за проданий товар знову землю купував. Зараз її вже нібито і багато, а всі, виходить, до неї тягнуться. У мене сили вже не ті, та й не жив я ще зовсім, дітей тільки багато, у хаті не поміщаються.
– Це ти по-домашньому міркуєш. І ми не дурні. А там, у Києві, люди з розумними головами сидять. Може, все обдумали, а воно так не вийшло. Не все і в газетах напишуть, – міркував і собі Сава. – За більшовиками – Росія. Вони під Курськом армію свою поставили, а сказали, що то наша, тобто наші солдати з фронту, про яких Архип тут говорив. І пішли наших бити та більшовицьку владу встановлювати, а наших там, може, і зовсім не було, чи зовсім мало, а не ціла армія.
– Тоді для чого, скажи, Саво, так хитрувати? – знову хрипів Ковшар. – Нас що, за йолопів тримають?
– Тут тонка політика, я теж не одразу розібрався. Коли б Росія своїми військами захопила Україну, то це окупація, а коли неначе наші війська – то це вже громадянська війна! Тут хто побідив, той і владу взяв. Кумекаєш різницю?
– Шельмують тоді вони, шельмують! Не від горілки так кажу, бо вона давно вивітрилася, а по ділам їхнім суджу! – аж захлинався від хвилювання Ковшар. – А Центральна рада наша що?
– Вона звернулася до Німеччини та Австро-Угорщини за військовою допомогою. Ті прийшли допомагати, а потім додому йти не хотіли, а за їхню поміч наші зобов’язалися їм поставити шістдесят мільйонів пудів зерна, а ще яєць багато, м’яса, цукру, картоплі. Для нас це багато. Це ті, що і в нас
