сидить, не схудне, – буркнув Дем’ян, пройшовши повз неї та витираючи рота після обіду.
– Розв’яжи, Миколо, це свій чоловік, води поп’є та по нужді сходить, – умовляла вона Миколу, поки не було сторонніх.
– Не бійся, синку, нікуди я не дінусь, води поп’ю та й все інше не проти, – просив і Сава, а в самого аж серце вискакувало, бо розумів: чи буде ще така нагода?
Він уже все обдумав, поки сидів, а головне – як Горпині гроші віддати, які ще не забрали солдати. Микола мовчки розв’язав Саві руки і кивнув на хату.
– Тільки швидко і без фокусів.
Горпина вже поспішила відчиняти перед Савою двері.
– Ось тобі водичка, ось і хлібець, а он і вікно відчинене на другий бік. Тікай, Саво, городами, може, встигнеш.
– Не буду, бо вони на конях, та і тобі перепаде через мене. Що Бог дасть. Ти гроші оці візьми і сховай швиденько, потім Проні моїй віддаси, а вона нехай людям роздасть, у мене там записано, кому і скільки, вона знайде в моїх паперах, – подав Горпині два пакети з грошима. – Ховай бога ради, ховай, кажу тобі! І як вони мене не облапали по дорозі, забрали б гроші, а я в людей на віру товару набрався. Зі мною вже як буде…
Сам швидко випив воду, вкинув у рота шматок хліба і повільно пішов у двір, ледь переставляючи ноги. Подав Миколі знак, що не втече, завернув за кошару з птицею, щоб по нужді справитися.
– Тепер можеш в’язати, напився холодної води, аж на душі легше стало. Може, останній раз, хто знає, що кому в голову прийде. Тільки за що?
Микола промовчав, зв’язав дядькові руки, бо бійці уже поверталися до двору. Заводили коней і збиралися спати на сіні.
– Командире, коней же напоїти треба, – звернувся до нього Сава. – Колодязь через дві хати. Відро прив’яжіть до ціпка і діставайте. Дем’ян знає як.
– А ти що, коней досі не напоїв? – здивувався командир, повернувшись.
– Коли? Я ж контру стеріг! – розвів той руками. – Нехай він сам і тягає воду, коней багато, а я постережу його. Даремно з ним возився, чи що? – кричав Дем’ян уже на Саву.
– Я не проти, бо засидівся тут, та й руки в мене позатікали від вашої мотузки, – простягнув їх Миколі, а той на очах у командира швидко їх розв’язав. Раз ніхто його не спинив, він з радістю поспішив поїти коней, а Дем’ян неохоче поплентався за ним.
– А дядько наче не такий і поганий, – знизав командир плечима, дивлячись на Миколу, та все ж вагався: чи правильно робить, бо Микола завтра Щорса побачить, то що про нього розкаже?
– Я теж такої думки. Спокійний чоловік, опору не чинить, нема за що його вбивати. Ревком сам нехай розбирається на місці, – пропонував упевнено Микола, який мав більшовицький стаж аж два роки.
– І я такої думки, – полегшено зітхнув командир. – Ми ще до ранку придивимося до нього, і коли щось не так, то вранці й вирішимо, як з ним бути, – поглядав через невисокий плетений тин на Саву, який вміло тягав воду з колодязя і напував коней. – А що, робити вміє, і руки не як у пана, може, і відпустимо.
