бірюзові лайкрові костюми!
– Ну, це наш командний колір.
Запала коротка тиша.
– Вперед, командо! – Я скинула в повітря кулак.
Керолайн теж звелася на ноги й почала розтягувати м’язи стегна, згинаючи ногу, наче лелека. Мені від неї дістався кивок – мінімум увічливості в такій ситуації.
– А ти схудла, – сказав він.
– Ну, мабуть. Крапельниця з фізрозчином – непогана дієта.
– Я чув, що… що в тебе стався нещасний випадок. – Він співчутливо схилив голову.
– Новини швидко ширяться.
– У будь-якому разі, добре, що ти в нормі. – Він шморгнув носом і глянув униз по вулиці. – Тобі, мабуть, нелегко було цей рік. Ну, все те, що тобі довелося пережити…
А ось і воно. Я намагалася дихати. Керолайн абсолютно відмовилася на мене дивитися, приділяючи всю увагу розтягуванню.
– Ну що ж, вітаю з весіллям.
Він гордо глянув на свою майбутню дружину, милуючись її сильною ногою.
– Знаєш, як кажуть, одразу розумієш, коли час настає. – Його усмішка виказувала якусь нещиру спробу виправдатися. Це мене й добило.
– Ну звісно. Сподіваюся, ти відклав досить грошей на весілля – це ж недешево.
Вони обоє глянули на мене.
– А що там із мою історією, яку ти продав у газети? Тобі добре заплатили, Пате? Пару тисяч, не менше? Тріні так і не вдалося дізнатися, скільки саме. Думаю, за смерть Вілла точно можна купити кілька красивих костюмів із лайкри, так?
Керолайн кинула на нього такий погляд, що я зрозуміла: цю частину своєї історії він ще не розповідав.
Він подивився на мене, і на його щоках почали наливатися дві червоні плями.
– Я не маю ніякого стосунку до цього.
– О, ну звичайно ж, ні. Ну, приємно було тебе побачити, Пате. Щасти тобі з весіллям, Керолайн! Ти точно будеш най… найсильнішою нареченою в місті.
Я розвернулась і повільно зайшла в дім. Зачинила двері, сперлась на них спиною. Серце колотилось об груди. Я так і стояла, аж доки не переконалася, що вони побігли далі.
– Виродок, – сказав дідусь, коли я прошкутильгала у вітальню. Потім знов кинув нищівний погляд у вікно. – Виродок. – І захихотів.
Я дивилась на нього і раптом сама почала сміятись. Уперше за останній час.
– То як, вирішила, що робитимеш далі? Коли тобі покращає?
Я лежала на ліжку. Тріна телефонувала з коледжу – вона чекала на Тома, поки той у футбольному гуртку. Наді мною на стелі розкинулося ціле сузір’я з блискучих наліпок Томаса – їх, мабуть, тепер і не прибрати без доброї половини самої стелі.
– Ще ні.
– Але ж треба щось робити. Не можна просто відсиджувати зад цілу вічність.
– Я і не відсиджую зад. І моє стегно ще болить. Фізіотерапевт каже, що краще лежати якомога більше.
– Мама і тато цікавляться, що ти плануєш. У Стортфолді роботи немає.
– Я знаю.
