Я впала з п’ятиповерхівки і вижила, тож у лікарні я точно крутіша за пацієнта з кишковою непрохідністю з палати «С» або дурепи, що випадково відрізала собі палець секатором.
Неймовірно, як швидко втягуєшся в лікарняне життя. Я прокидаюся, мною опікуються декілька людей – я їх уже впізнаю, – потім намагаюся правильно відповідати лікарям і чекаю, доки приїдуть батьки. Вони займаються якимись дрібницями в мене в палаті й надзвичайно шанобливо ставляться до лікарів, які до мене заходять. Тато постійно перепрошує за те, що я не можу нормально стрибати, – аж доки мама не дає йому копняка в ногу. Досить боляче, мабуть.
Коли звичні справи закінчено, мама прогулюється по крамницях у вестибюлі й повертається з гучним обуренням щодо кількості фастфудів.
– Тільки уяви собі, Бернарде, той одноногий з відділення серцево-судинних сидить собі там, занурившись по вуха у чизбургер та картоплю! Неймовірно!
Тато сидить на стільці біля моїх ніг і читає місцеві газети. У перші декілька тижнів він усе чекав, коли ж з’явиться стаття про мене. Я намагалася йому пояснити, що в цій частині міста навіть про подвійні вбивства не завжди згадують у коротких повідомленнях. А ось у Стортфолді минулого тижня на першій шпальті була стаття під назвою «На стоянці біля супермаркету залишили візки в неналежному місці». А за тиждень до того – «Школяр засмучений через стан ставка для качок». Тож переконати його важко.
У п’ятницю після останньої операції на стегні мама привозить халат – він на один розмір мені завеликий. Також у неї велетенський пакунок яєчних бутербродів. Мені навіть не доводиться питати, що там, – як тільки вона відкрила пакунок, палату огорнув сірчистий запах. Батько махає перед носом долонею:
– Медсестри казатимуть, що то я, Джозі. – Він швидко відчиняє й зачиняє двері.
– Вона занадто худа – їй треба їсти яйця. А тобі б узагалі краще помовчати – ти звалював свої запахи на собаку ще два роки після того, як він здох.
– Та я ж просто хотів зберегти романтику наших стосунків, люба.
Мама стишила голос:
– Тріна казала, що її колишній якось пустив півня і накрив її ковдрою з головою. Тільки уяви!
Батько глянув на мене:
– Коли я таке роблю, твоя мама погрожує змінити громадянство.
Вони сміються, але є якась напруга. Я чітко це відчуваю. Коли весь світ стискається до крихітної кімнати, починаєш різко відчувати найдрібніші зміни настрою: коли лікарі беруть рентгенівські знімки й відвертаються, щоб їх роздивитися, коли сестри прикривають рота, щоб поговорити про когось, хто помер десь поруч.
– Що таке? У чому річ? – питаю.
Вони ніяково дивляться одне на одного.
– Ну… – Мама сідає на краю ліжка. – Доктор каже… консультант каже… не зовсім зрозуміло, як саме ти впала.
Я відкушую шматок яєчного бутерброда – лівою рукою я вже можу тримати деякі речі.
– А…
