Богу, дякувати Богу! – Мама намацує розп’яття на шиї та торкається його. Це мені когось нагадує – не пам’ятаю кого. Вона трохи нахиляється та проводить пальцями по моїй щоці. Чомусь мені на очі відразу навертаються сльози.
– О моя крихітко! – Нахиляється наді мною, наче намагається захистити мене від дальших негараздів. Відчуваю запах її парфумів, знайомий не гірше за мій власний. – О Лу! – Вона витирає мені сльози серветкою. – Я страшенно перелякалася, коли мені зателефонували. Тобі боляче? Тобі щось потрібне? Тобі зручно? Щось тобі принести? – Вона говорить так швидко, що я не встигаю відповідати. – Ми приїхали, щойно дізналися. Тріна доглядає дідуся – він передає тобі вітання. Ну, тобто він щось пробуркотів, і ми зрозуміли, що він мав на увазі. О серденько, як же так? Господи, що ти собі думала?
Не схоже, щоб вона чекала на відповідь. Усе, що я маю робити, – це лежати тут.
Мама витирає свої очі – а потім знов мої.
– Ти й досі моя донечка. І… я б собі не пробачила, якби з тобою щось сталося, а ми… ну… ми не були… ти розумієш.
– Я не оті… – Язик якийсь дивний, я наче п’яна. – Я не отіла…
– Я знаю. Але мені так важко через це, Лу. Я не могла…
– Не зараз, люба, добре? – Батько торкається її плеча.
Вона відвертається й дивиться кудись у простір, беручи мене за руку.
– Коли нам подзвонили… я думала… я не знала… – Вона знову схлипнула, притискаючи носовичок до губ. – Дякувати Богу, вона жива, Бернарде.
– Звісно, жива. Вона ж у нас гумова, еге ж? – Наді мною схиляється тато. Ми з ним говорили по телефону два місяці тому, але не бачилися півтора року – відтоді, як я поїхала зі свого містечка. Він видається таким кремезним і знайомим – але надзвичайно, надзвичайно втомленим.
– Плобаш, – шепочу я. Не знаю, що ще сказати.
– Не треба, ми просто раді, що ти жива. Навіть якщо маєш такий вигляд, наче протрималася шість раундів проти Майка Тайсона. Ти взагалі бачила себе в дзеркало після того, як опинилася тут?
Я похитала головою.
– Ну то й не дивися поки. Пам’ятаєш Террі Ніколса? Коли він упав через кермо велосипеда коло крамниці? Ну ось, якщо прибрати вуса – то десь такий вигляд і маєш. Хоча… – Він нахилився ближче. – Якщо придивитися…
– Бернарде.
– Завтра ми принесемо тобі пінцет. У будь-якому разі, якщо тобі ще колись захочеться навчитися літати – рушай кудись, де є злітна смуга. Мабуть, просто розвести руки й стрибнути у твоєму випадку недостатньо.
Намагаюсь усміхнутися.
Вони обоє схилилися наді мною. Обличчя напружені, знервовані.
– Вона схудла, Бернарде. Тобі не здається, що вона схудла?
Батько нахиляється, і я бачу, що очі в нього вологі, а усмішка тремтить трохи сильніше, ніж зазвичай.
– Вона має чудовий вигляд, люба. Точно. Вигляд у тебе супер. – Він стискає мою долоню, підносить до своїх губ та цілує. Тато ніколи в моєму
