аж з одного кутка будинку до іншого. Доходячи до кінця, я сміялася в ніч: «Бачиш? Я тут – стою тут, жива, – просто на краю! Я роблю, як ти казав!»
Це стало моєю дивною звичкою: я, обрій міста, спокій темряви, анонімність. Ніхто тут не знає, хто я. Підводжу голову і насолоджуюсь нічним вітерцем. Знизу чути сміх і приглушений дзвін розбитої пляшки. Містом зміяться колони автівок – нескінченні звивини червоних габаритних вогнів, самохідний кровоток. Тільки між третьою і п’ятою годинами ранку місто трохи заспокоюється: п’яниці нарешті вкладаються спати, шеф-кухарі ресторанів знімають свої білі одежі, паби зачиняють двері. Тишу цих годин зрідка порушують нічні автоцистерни, відкриття єврейської пекарні далі по вулиці, глухі удари пакунків з газетами, які розвозять із друкарні. Я знаю всі найнезначніші порухи в місті, бо я більше не сплю.
Десь там, унизу, скоро зачиняється «Білий кінь», повний хіпстерів та жителів Іст-Енду.[4] Надворі свариться пара. Усюди по місту шпиталь збирає уламки хворих, травмованих і тих, хто так-сяк пережив іще один день. А тут, угорі, лише повітря, темрява та якийсь вантажний рейс «ФедЕксу», що прямує з Гітров до Пекіна. А ще незліченні пасажири – такі, як містер Любитель Скотчу, – що подорожують назустріч новому.
– Півтора року. Аж півтора року. Коли ж уже буде досить? – питаю я в темряви. І ось воно, закипає – неочікувана лють. Я ступаю ще два кроки й дивлюся на ноги. – Це не схоже на життя! Це ні на що не схоже!
Два кроки. Ще два. Я дійду аж до кута сьогодні.
– Ти ж, блін, не дав мені життя! Не дав! Ти просто розтрощив те, що в мене було. Розтрощив на шматки. І що мені тепер робити з тим, що лишилося? Коли ж я відчуватиму… – Я витягую руки, і шкіру обдуває холодний вітерець. Я знову плачу. – Чорти б тебе взяли, Вілле… – шепочу я. – Чорти б тебе взяли за те, що ти мене полишив…
Розпач підіймається в мені, наче раптова хвиля, накриваючи з головою. Я відчуваю, що потопаю в ній, – і з темряви чую голос:
– Вам не варто там стояти, мабуть…
Я роблю півоберта і краєм ока бачу бліде обличчя коло пожежного виходу – на мене дивляться широко розплющені темні очі. Від подиву моя нога ковзає з парапету – і вага тіла опиняється по той бік. Серце робить кульбіт, і за мить усе моє тіло поринає туди. Я, наче вві сні, невагома – у безодні нічного повітря, і мої ноги десь наді мною. Чую крик – може, мій.
Хрускіт.
Усе поглинає темрява.
2
– Як тебе звати, люба?
Навколо шиї в мене корсет.
За головою відчувається рука – ніжні швидкі рухи.
Я жива. А це й справді дивно.
– Ось і все. Розплющуй очі. Подивись на мене. Подивись. Можеш сказати своє ім’я?
Я хочу щось сказати, розтуляю рот – але голос якийсь здавлений і безглуздий. Мабуть, я прикусила язика. У роті кров – відчуваю смак металу. Не можу рухатися.
– Ми
Район Лондона, традиційно найбідніший.
