брови здіймаються вгору у німому жесті «Що, справді?» Я майже фізично чую, як із шурхотом запинаються штори.
– Купка витріщак, блін. Ану швидше – я обіцяла Томасу, що ти покажеш йому шрами, перш ніж він піде на свій гурток. Боже, як ти схудла. Твої цицьки наче два мандарини в шкарпетках.
Сміятись і йти водночас мені важко. Томас біжить мене обіймати, і мені доводиться спертись об стіну, щоб він мене не збив.
– Вони правда тебе розрізали, а потім зібрали назад? – питає. Він уже мені по груди на зріст. Спереду немає чотирьох зубів. – Дідусь каже, що вони точно щось зібрали не так, як було. І хто його знає, як нам це зрозуміти.
– Бернарде!
– Та я ж пожартував.
– Луїзо. – Голос у дідуся хрипить. Він підходить до мене та обіймає – і я його теж. Його старечі руки тримають мої навдивовижу міцно. Супиться. Удає, що сердиться.
– Я знаю, тату. Я знаю. Але тепер вона вдома, – каже мама.
– Ти повертаєшся у свою стару кімнату, – оголошує тато. – Тільки ми там поклеїли шпалери з трансформерами для Томаса – ти ж нічого не маєш проти декількох автоботів та предаконів?
– А в мене в дупі були черв’яки, – видає Томас. – Мама каже, що про це не треба казати комусь не вдома. А ще не треба пхати пальці…
– О Господи! – перепиняє його мама.
– Ласкаво просимо додому! – резюмує тато, і сумка з його рук падає мені на ногу.
3
Озираючись назад, я бачу, що перші дев’ять місяців після смерті Вілла я була наче в тумані. Я відразу поїхала до Парижа – навіть не повертаючись додому. Від свободи в мене паморочилась голова, а Вілл пробудив у мені такі апетити, яких я раніше не знала. Я найнялася працювати в бар, куди часто заходили іммігранти, – тут не звертали уваги на мою жахливу французьку. Поступово я покращувала своє знання мови. Я винайняла невеличку кімнату в Шістнадцятому окрузі над ресторанчиком близькосхідної кухні. Ночами я просто лежала тут без сну, прислухаючись до розмов нічних пияків та ранкових кур’єрів. І щодня почувалася так, наче проживаю не своє життя.
У перші місяці з мене наче зняли шкіру – я відчувала все неймовірно гостро. Прокидалась у сльозах або зі сміхом і дивилася на світ так, наче з очей прибрали якийсь фільтр. Куштувала нові страви, гуляла незнайомими вулицями й розмовляла з людьми не своєю мовою. Іноді мені здавалося, що він переслідує мене, що я дивлюсь на все його очима, що чую його голос.
«Що ти про це думаєш, Кларк?»
«А я ж казав, що тобі сподобається!»
«Скуштуй це! Спробуй те! Давай!»
Без свого звичного повсякдення я загубилася. Мені знадобилося декілька тижнів, перш ніж я перестала вважати свої руки безглуздими без щоденного дотику до його тіла: м’яка сорочка, на якій я застібала ґудзики, теплі нерухомі руки, які я ніжно мила, шовковисте волосся, яке я й досі відчувала між пальцями. Мені бракувало його голосу, його різкуватого сміху – він так рідко сміявся. Я сумувала за тим, як повільно опускалися його повіки, коли він засинав. Моя мати – а вона й досі
