style="font-size:15px;"> – Та не переймайся, – сказала я. – Я тут подумала. Час мені вже повертатися додому.
Запала тиша. Мама глянула на тата. Дідусь іще раз хихикнув і прикрив рота рукою.
– Ну, зрозуміло, – нарешті промовив тато з усією гідністю, на яку був здатний немолодий синій чоловік. – Але ти повернешся в ту твою квартиру за однієї умови…
4
– Мене звати Наташа. Я втратила чоловіка три роки тому. Через рак.
У вологий вечір понеділка члени клубу «Жити далі» розсілися на помаранчевих стільцях, що стояли колом у п’ятдесятницькій церкві. Лідером зборів був Марк – високий чоловік із вусами, який усім своїм єством випромінював виснажену меланхолію. Один стілець залишався вільним.
– Я Фред. Моя дружина Джиллі померла у вересні. Їй було сімдесят чотири.
– Суніл. Мій брат-близнюк помер від лейкемії два роки тому.
– Вільям. Батько помер шість місяців тому. Це трохи смішно, якщо чесно, – поки він був живий, ми не дуже й спілкувалися. Я сам не знаю, нащо я тут.
У повітрі стояв якийсь особливий запах печалі. Пахло вологим церковним холом із поганою вентиляцією та дешевими чайними пакетиками. Пахло порціями на одного та цигарками, які викурювали на самоті на холоді. Пахло лаком для волосся та дезодорантами – невеликі перемоги в боротьбі з відчаєм. Сам лише цей запах давав мені зрозуміти, що я не мала сюди приходити, хай там що пообіцяла татові.
Я відчувала себе шахрайкою. А ще вони здавалися такими… сумними.
Я неспокійно засовалася на стільці, і Марк упіймав мій погляд. У його усмішці читалося: «Ми розуміємо. Ми теж через це пройшли». «Точно не через таке», – відповіла я подумки.
– Пробачте моє запізнення, – відчинилися двері, крізь які увірвалося тепле повітря. На вільний стілець усівся підліток із кучмою на голові. Він склав руки й ноги так, наче вони були занадто довгими та заважали.
– Джейку, тебе не було минулого тижня. Усе гаразд?
– Пробачте. У тата були проблеми на роботі, і він не зміг мене привезти.
– То нічого. Добре, що сьогодні ти тут. Ти знаєш, де напої.
Хлопець роззирнувся навкруги, і його око впало на мою зелену блискучу спідницю. Я поставила на коліна сумку, щоб прикрити її – і він відвів погляд.
– Привіт. Я Дафна. Мій чоловік закінчив життя самогубством. І точно не через мої докучання! – Жінка розсміялась, і її сміх сочився болем. Вона поправила охайну зачіску і ніяково опустила очі на коліна. – Ми були щасливі. Щасливі.
Хлопець підібгав долоні під стегна.
– Джейк. Моя мама. Два роки тому. Я приходжу сюди вже рік, бо тато не може збагнути, як жити далі, а мені треба з кимось говорити.
– Як зараз почувається твій батько, Джейку? – запитав Марк.
– Та нормально. Минулої п’ятниці ввечері він привів жінку. І оскільки він не сидів у сльозах на дивані після цього, то наче це непогано.
– Батько Джейка долає горе по-своєму, – пояснив Марк кудись у мій бік.
– Спить із жінками. В основному так, –
