Річард. Від його голосу в мене почав тіпатися шлунок.
– У будь-якому разі, я тут не лишуся. Я вибіжу звідси, дриґаючи ногами в ірландському танці, та знайду іншу роботу. А він може запхати свою чортову конюшину у свою маленьку корпоративну дупу.
Вона вийшла з туалету з жестом, який можна назвати якимось саркастичним стрибком. Решту дня мене всюди супроводжували удари струму від того одягу.
Зустріч «Жити далі» закінчилась о пів на десяту. Я вийшла та опинилася в атмосфері вологого літнього вечора. Подвійне виснаження – від роботи та зустрічі – добило мене. Я зняла жакет, бо було дуже жарко, і раптом усвідомила, що вивернути свою душу перед повною кімнатою незнайомих мені людей не складніше, ніж ходити у формі нібито ірландської танцюристки, ще й замалій.
Я не могла говорити з ними про Вілла так, як вони говорили про своїх близьких: наче ті й досі були частиною їхнього життя, перебували десь у сусідній кімнаті.
«О так, Джиллі так постійно робила».
«Я не можу видалити голосові повідомлення від брата. Так у мене є можливість хоч трохи послухати його голос, коли я починаю забувати, як він звучав».
«Я іноді відчуваю, що він у сусідній кімнаті».
Я ж ледь могла промовити ім’я Вілла. Слухаючи їхні розповіді про родинні стосунки, тридцятирічні подружні життя, спільні будинки та дітей, я почувалася шахрайкою. Сама я була лише доглядачкою – і лише шість місяців. Я кохала його, я бачила кінець його життя. Як могли ці абсолютно чужі люди зрозуміти те, чим ми з Віллом стали одне для одного за цей час? Як могла я пояснити, що ми миттю порозумілися, пояснити наші власні жарти, наші секрети та грубу правду? Як могла я передати, що ці короткі місяці змінили моє відчуття всього довкола? Те, як він перекосив увесь мій світ так, що тепер без нього ніщо не має значення?
І якщо вже вдуматися, то навіщо постійно мусолити свою печаль? Це як постійно колупати рану, не даючи їй загоїтися. Я знаю, що стала частиною всього того. Я знала, яку роль зіграла. Нащо знов і знов до цього повертатися?
Я була певна, що наступного тижня не прийду. Доведеться знайти якесь виправдання для тата.
Я повільно йшла стоянкою, шукаючи в сумці ключі. Втішала себе тим, що хоча б не провела ще один самотній вечір перед телевізором, з жахом очікуючи свого повернення на роботу за дванадцять годин.
– Його ж насправді звали не Білл? – мене наздогнав Джейк.
– Ні, не Білл.
– Дафна – це ходяча радіостанція. Вона не хоче тобі зла, але твоя історія буде на вустах у всіх її друзів раніше, ніж ти встигнеш сказати «реінкарнація щура».
– Ну, дякую.
Він широко всміхнувся й кивнув на мою блискучу спідницю.
– Маєш крутий вигляд, до речі. Гарний вибір для зустрічі групи підтримки.
Він на мить спинився, щоб зав’язати шнурки, і я спинилася коло нього. Трохи поміркувавши, я мовила:
– Співчуваю щодо твоєї мами.
На його обличчі панував безрадісний вираз.
– Не
